Читати книгу - "2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк"

На свій подив, Гейвуд Флойд у цій експедиції не лише повернув собі онука, але й здобув «племінника»: пережиті пригоди прив’язали його до ван дер Берґа так само сильно, як і до Кріса. А над усе їх усіх трьох об’єднувала таємниця того примарного видива в покинутому європіанцями місті, над яким височів Моноліт.

Кріс щодо цього не мав ані найменших сумнівів.

— Я бачив тебе і чув тебе так само чітко, як і зараз, — сказав він своєму дідові. — Але твої губи ні разу не поворухнулися… І, що дивно, я тоді не вважав це дивним… Це здавалося цілком природним. Уся та сцена навіяла на мене… відчуття спокою… невеликий сум… ні, краще сказати, меланхолію. А може, упокорення.

— Ми постійно згадували про вашу зустріч із Боуменом на борту «Діскавері», — додав ван дер Берґ.

— Перш ніж ми сіли на Європу, я пробував зв’язатися з ним через радіо. Це здавалося наївним, але в той момент я нічого кращого не вигадав. Я відчував, що він обов’язково там, у тій чи іншій подобі.

— І ви так і не отримали ніякого підтвердження?

Гейвуд Флойд завагався. Спогад швидко танув, але він раптом згадав ту ніч, коли в його каюті з’явився мінімоноліт.

Тоді нічого не сталося, та відтоді й повсякчас він відчував, що Кріс у безпеці і що вони обов’язково зустрінуться знову.

— Ні-і-і, — повільно відказав він. — Зовсім ніякої відповіді.

Зрештою, той мінімоноліт міг йому просто наснитись.

Частина VIII. Царство сірки

Розділ 58. Вогонь і лід

До того як наприкінці XX століття почалася епоха вивчення планет, мало хто з науковців повірив би, що в такому віддаленому від Сонця світі могло процвітати життя. Проте впродовж пів мільярда років у невидних крізь товщу криги морях Європи життя було не менш різноманітне, ніж на Землі.

Перш ніж спалахнув Юпітер, океани Європи від вакууму над ними захищав шар льоду. У більшості місць крига була завтовшки цілі кілометри; але траплялись і слабкі місця, де вона розтріскувалась і кололась на шматки. І тоді відбувалася коротка битва між двома непримиренно ворожими елементами, які на жодному іншому небесному тілі Сонячної системи прямо між собою не контактували. Війна між морем та космосом завжди закінчувалась однією й тією ж патовою ситуацією: вода, яка опинялася на поверхні супутника, одночасно і кипіла, і замерзала, відновлюючи свою крижану броню.

Якби не вплив Юпітера й сусідства, моря Європи давним-давно вже промерзли б повністю, до дна. Його гравітація постійно, наче шмат глини, місила ядро цього маленького супутника; ті самі сили, які потрясали Іо, діяли й тут, хоч і з набагато меншою люттю. І ці безперервні, з перемінним успіхом, бої між планетою та її супутником спричиняли постійні підводні «європотруси» та ударні підводні хвилі, які з дивовижною швидкістю проносилися над рівнинами, розташованими на дні морських глибин.

А по тих рівнинах були розкидані незліченні оази, кожна з яких стелилася навсібіч на кілька сотень метрів навколо такого собі «рогу достатку», місця, з якого з надр супутника безперервним потоком фонтанували всякі мінеральні «розсоли». Хімічні речовини, які містились у тих соляних розчинах, поступово осідали й тверділи у вигляді переплутаної маси всіляких трубок і «димарів», чим інколи ставали схожі на створену природою пародію на зруйновані лицарські замки або готичні кафедральні собори, з яких — крізь оті трубки та «димарі», — пульсуючи, наче в такт із биттям якогось могутнього серця, безперервно та повільно витікала гаряча чорна рідина. І вона, як і справжня кров, була незаперечною ознакою самого життя.

Ота клекітна рідина відганяла смертельний холод, який линув згори, та утворювала на морському дні острівці тепла. І не менш важливо зазначити, що з надр Європи вона несла в собі всі необхідні для виникнення життя хімічні речовини. Так, це середовище, яке за інших умов було б абсолютно вороже, стало багатим на енергію та їжу. Такі самі геотермальні отвори були виявлені й в океанах Землі — ще в тому ж самому десятилітті, коли людство вперше розгледіло в нічному небі «галілеївські» супутники.

У тропічних зонах, розташованих поряд з тими отворами, процвітало безліч тендітних павукуватих істот, які чимось скидалися на рослини, хоча майже всі були здатні рухатися. Серед них повзали химерні слимаки та черв’яки, одні з яких живилися «рослинами», інші здобували їжу безпосередньо з насичених мінералами вод навколо них. Трохи далі від джерела тепла — цього підводного «багаття», довкруж якого грілися всі ці створіння — жили міцніші, витриваліші організми, схожі на крабів чи павуків.

На вивчення лиш однієї такої малесенької оази цілі армії біологів могли б витратити все життя. На відміну від палеозойських морів на Землі, захований під кригу океан Європи не був стабільним середовищем, тому еволюція тут прогресувала швидко, створюючи безліч фантастичних форм. І всі вони існували ніби під «дамокловим мечем», у постійному очікуванні виконання смертного вироку: рано чи пізно кожне «джерело життя» слабшало та вмирало, бо потоки гарячої «живої води» з надр, які живили його, переміщалися в інше місце. Морський вир був увесь завалений свідченнями подібних трагедій — справжніми кладовищами зі скелетами та мінералізованими рештками в тих місцях, де з Книги Життя були вирвані цілі розділи.

Були там величезні черепашки, схожі на музичні труби та більші за людину, а також залишки молюсків усякої форми — двостулкових і навіть тристулкових. А ще серед них були якісь скам’янілі зразки у вигляді спіралей завширшки кілька метрів кожна, і вони здавалися точними копіями прекрасних амонітів, що так таємниче зникли з океанів Землі наприкінці Крейдяного періоду.

У цьому вирі в багатьох місцях буквально палали «багаття» — то справжні ріки розпечено-сліпучої лави розтікалися по підводних долинах на безліч кілометрів. Тиск на такій глибині був надзвичайно високий, що аж вода при контакті з розпеченою до червоного магмою не могла вмить перетворитися на пару, і тому ці дві рідини існували разом в умовах непростого перемир’я між собою.

Іще задовго до приходу сюди людини в цьому позаземному світі та з неземними акторами розігрувалося щось подібне до історії Єгипту. Як колись на Землі Ніл напував життям вузьку смужку піску серед пустелі, так і ці ріки тепла оживляли європіанські океанічні глибини. Уздовж берегів цих «рік», у смугах, які рідко бували ширшими за кілометр, безперервно еволюціювали, процвітали та йшли в небуття вид за видом. А деякі з них залишали після себе справжнісінькі монументи у