Читати книгу - "2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
На тих вузеньких смужечках достатку, що виникали посеред підводної пустелі, поставали й занепадали цілі культури та примітивні цивілізації. А решта їхнього ж світу про них ніколи навіть не здогадувалася, бо всі ці оази тепла були такі ж ізольовані одна від одної, як і планети в космосі. Ті живі істоти, що тішилися теплом, яке випромінювали їхні ріки лави, та годувалися навколо гарячих отворів, не могли перетнути смертельно небезпечну для них пустелю, що розділяла їхні самотні острівці життя. І якщо (ну, а раптом?) на тих острівцях коли-небудь і з’являлися свої історики та філософи, то, напевне, кожна з тих цивілізацій була переконана, що вона у Всесвіті єдина.
І кожна з них була приречена. І не тільки тому, що її джерела енергії спорадично та безперестану переміщувалися, а й тому, що припливні сили, які рухали ті джерела, неухильно слабшали. Навіть якби котрісь з «острів’ян» і розвинули колись у собі справжній інтелект, то вони, напевне, усе одно загинули б, коли замерз би їхній маленький світ.
Ось так європіанці й існували в пастці, затиснуті між вогнем та льодом… поки на їхньому небосхилі не вибухнув Люцифер та не розширив різко межі їхнього крихітного всесвіту.
Та поки біля узбережжя новонародженого континенту не матеріалізувалась якась величезна, чорна, як ніч, прямокутна штука.
Розділ 59. Трійця
— Гарна робота. Тепер у них не буде спокуси повернутися.
— Я повсякчас дізнаюся щось нове, але мене й досі не полишає сум, що моє старе життя згасає.
— Це теж пройде; я також повертався був на Землю, щоб побачитись із тими, кого колись любив. Тепер знаю, що існують речі вищі за любов.
— І які ж це?
— Спочуття — раз. Справедливість. Істина. Та й чимало інших.
— Мені це прийняти нескладно. Як на представника свого виду, я вже дуже старий. Тож пристрасті моєї молодості давно вже згасли… А що тепер буде… зі справжнім Гейвудом Флойдом?
— Ви обидва однаково реальні. Але незабаром він помре, так і не дізнавшись, що став безсмертним.
— Парадокс… але все зрозуміло. Якщо я зумію зберегти це відчуття в майбутньому, то, можливо, якось одного дня навіть захочу подякувати за це. До речі, кому я маю дякувати — тобі… чи Монолітові? Той Девід Боумен, якого я знав у минулому житті, таких здібностей не мав.
— Не мав; багато чого сталося за цей час. Ми з Еалом чимало чого навчилися.
— З Еалом?! Він тут?
— Я тут, докторе Флойде. Не сподівався, що ми знову зустрінемось — особливо так. «Повторити» вас було цікавим завданням.
— «Повторити»? А-а… зрозумів. А навіщо ти це зробив?
— Отримавши твоє повідомлення, ми з Еалом вирішили, що ти зможеш нам тут допомогти.
— Допомогти… вам?
— Так, хоча тобі це й може здатися дивним. У тебе багато знань і досвіду, яких нам не вистачає. Назвімо це мудрістю.
— Дякую. Але чи було мудро з мого боку з’явитися перед онуком на Європі?
— Ні, поява спричинила чимало незручностей. Але це було проявом спочуття. І ці речі врівноважили одна одну.
— Ви сказали, що вам була потрібна моя допомога. Для чого?
— Попри все те, що ми вже пізнали, і досі існує багато чого, що непідвладне нашому розумінню. Еал склав схему внутрішніх систем Моноліту, і ми вже навчилися контролювати деякі найпростіші з них. Це по суті пристрій багатоцільового призначення. Його головна функція, як видається нам, полягає в тому, щоб бути каталізатором інтелектуального розвитку.
— Так… були такі підозри. Але не було доказів.
— Тепер є; тепер, коли ми можемо проникати в його спогади… або деякі з них. В Африці чотири мільйони років тому Моноліт дав одному племені виголоднілих мавп інтелектуальний поштовх, який привів до виникнення людей як виду. Тепер він повторив цей експеримент тут — але якою жахливою ціною.
Тоді, коли Юпітер перетворився на сонце, щоб цей світ міг реалізувати свій потенціал, була знищена інша біосфера. Дозволь мені зобразити тобі все так, як колись це побачив я…
І далі він почав свою довгу розповідь.
Отже, коли він падав у самісіньке серце ревучого урагану на ім’я Велика Червона Пляма, а навколо нього вибухали блискавиці й грім, сяйво від яких охоплювало від краю до краю відразу весь величезний континент далеко внизу, він зрозумів, чому цей гігантський вихор не вщухає вже століттями, хоча й складається з газів набагато розрідженіших проти тих, що формують урагани на Землі. Пронизливий свист водневого вітру згасав, у міру того як він опускався в спокійніші глибини атмосфери Юпітера, і щось схоже на вологі воскові сніжинки — деякі з них уже злиплись у ледь відчутні на дотик гори з вуглеводневої піни — падало згори. Тут уже стало досить тепло, щоб могла з’явитися рідка вода, проте океанів унизу видно не було; навколишня атмосфера була надто розріджена для цього, і вода в ній могла бути лише у вигляді пари.
Він продовжував спускатися далі крізь хмари, шар за шаром, поки не опинився в зоні такої ясності, що навіть людське око могло легко роздивитися все навколо в радіусі більше ніж тисяча кілометрів. Тут був лише якийсь незначний турбулентний рух усередині гігантської ураганної спіралі Великої Червоної Плями; і це місце зберігало таємницю, про яку люди давно здогадувались, але так і не змогли її перевірити.
Підніжжя отих плинних «пінних» гір оточували міріади маленьких, з чітко окресленими обрисами, хмаринок, усі з яких були приблизно однакового розміру та мали на собі майже однаковий візерунок з червоно-коричневих цяточок. Вони були невеличкі лише проти місцевих, значно більших від земних, масштабів свого довкілля; на Землі така «малесенька» хмаринка цілком імовірно могла б накрити собою якесь місто доволі пристойних розмірів.
Вони були явно живі, бо добре було видно, як повільно та неквапно пересуваються обіч отих, із повітря народжених, гір, общипуючи щось там на їхніх схилах, наче колосальних розмірів вівці. І при цьому вони спілкувались одна з одною у метровому радіодіапазоні, і їхні радіоголоси хоча й були слабкі, та на фоні радіопотріскування і лящання самого Юпітера лунали чітко.
Наче живі аеростати, вони плавали собі у вузькій зоні між студеними висотами та спекотними глибинами. У вузькій, так, але за розмірами набагато більшій за всю біосферу Землі.
Вони були не самотні. Поміж ними швидко сновигали й інші живі створіння — такі невеличкі, що око могло легко їх не помітити. Деякі з них надзвичайно скидалися на земні
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк», після закриття браузера.