Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Червоні воювали відважно і наполегливо, і їм не бракувало матеріальних засобів, однак наступ засвідчив, що їхнє військо теж було зімпровізоване й російські частини не змогли скористатися воєнними навичками і технічною вправністю. Відчувалося, що командування — як низове, так і вище — не перебуває на висоті завдання. «Головнокомандувач об’єднаного фінляндського війська», редактор газети і колишній хорунжий Ееро Гаапалайнен, був головнокомандувачем лише номінально, а по-справжньому командування обіймав начальник його штабу, полковник Свєчников. Утім, їхня влада поширювалася лишень на західну і центральну ділянки фронту, а ось карельським військом фактично командував штаб Виборзького корпусу разом зі штабом Петербурзького округу. Відсутність єдиного командування й те, що вирішенням справ опікувалася незліченна кількість різних комітетів і штабів, звичайно, шкідливо вплинули на воєнні дії.

У ті критичні лютневі тижні відбувалася інтенсивна праця за лінією білого фронту. Треба було зібрати сили, щоб перехопити ініціативу, розбити червону північну армію, остаточно відвернути загрозу втрати Гаапамякі і здобути Тампере. Проте фронтові частини дуже стомилися від оборонних боїв, і їх сковували оборонні завдання. Та й організація артилерії ще не завершилася. Ще не було «єгерської піхоти», набраної з військовозобов’язаних, адже закликані вояки мали зібратися лише в кінці лютого — на початку березня. Було багато аргументів проти наступу, але ще більше — на його користь.

Голод і терор на півдні спонукали до швидких дій, а крім того, я знав, що супротивник інтенсивно готує наступ. Ставка порахувала, що незабаром у його розпорядженні між Ботнічною затокою і озером Пяйянне буде 25 000 вояків. Ближчала весна, і невдовзі бездоріжжя почало б перешкоджати маневрам війська. Після скресання криги відкриті водойми полегшуватимуть оборону супротивнику. Зважаючи на ці обставини, я 27 лютого віддав наказ уживати заходів, щоб до середини березня військо було готове перейти до наступу.

До перелічних вище чинників, які змушували нас поспішати, додався кілька днів по тому ще один, зовсім інакший. Річ у тім, що 3 березня мені телефоном повідомили з сенату, що військове керівництво Німеччини на прохання фінляндського уряду пообіцяло здійснити інтервенцію «з метою придушення фінляндського заколоту». Один офіцер-швед, присутній при цьому, згодом красномовно змалював мої тодішні приголомшення і обурення. Як таке було можливе після того, як сенатор Свінгувуд твердо пообіцяв мені не просити про інтервенцію, і як усе це сталося?

Як узагалі можна збагнути, що уряд спочатку погоджується призначити головнокомандувача, який перш ніж обійняти посаду висуває непохитну умову — не просити іноземної інтервенції, — а потім отак бере і ставить його перед фактом, навіть не радячись і не питаючи його думки щодо політичних, стратегічних і технічних питань, пов’язаних із цим заходом, не кажучи вже про те, щоб заздалегідь про все повідомити?! Спершу я намірявся негайно подавати у відставку. Сенат мене обманув, а тому не може вимагати, щоб я виконував узяті на себе обов’язки.

На той день я запланував відвідати Вілппулський фронт. Вирішивши подати у відставку, я того самого вечора вирушив у дорогу з полковниками Теслевом і Іґнатіусом. Мої супутники були однаково схвильовані і моєю відставкою, і її причиною, і наполегливо намагалися відрадити мене від цього рішення. Коли пізно ввечері я ліг спати у своєму купе спального вагона, в голові вирували думки, але врешті-решт почало прояснятися. Все одно німці на прохання фінляндського уряду висадяться на берег, і якщо я вже тоді не керуватиму армією, хто зможе запобігти тому, щоб у всіх важливих справах Фінляндія радилася з німецьким командувачем і щоб той, маючи досвід бойових дій, урешті став очільником нашої визвольної війни? У такому разі Фінляндію визволить Німеччина, і це роздзвонять на весь світ[34]. З другого боку, я не сумнівався, що нам до снаги визволитися самотужки. Зважаючи на ці аспекти, я не мав іншої можливості, ніж лишитися на своєму місці і намагатися лояльно співпрацювати з сенатом. Я мусив мовчати і скреготіти зубами.

Однак до того, як висадилася підмога, ми мали домогтися вирішальної перемоги власними силами, інакше кажучи військовими методами виконати завдання, продиктоване політичними потребами. Лише усвідомлення того, що нам самим до снаги показати, хто в хаті господар, могло повернути народові певність у власних силах після принижень, яких довелося зазнати внаслідок подій останніх часів. Я вирішив розпочати наступ уже в середині березня.

Я розумів, що інтервенція пов’язана з політичними ризиками, насамперед із тим, що Фінляндію буде втягнуто в світову війну на боці Німеччини, але сподівався, що зможу посприяти тому, щоби співпраця в усьому, що стосується мене, втілилася у формі, що забезпечить збереження авторитету Фінляндії та її незалежності від великої держави, яка здійснює цю інтервенцію. Гадаю, я можу сказати, що так і сталося, доки говорила зброя.

5 березня я надіслав німецькому головному квартирмайстру, генералові Лудендорфу, телеграму, в якій попросив висловити імператору Вільгельму подяку від фінляндської селянської армії за змогу придбати в Німеччини зброю, завдяки якій ми спромоглися вистояти у визвольній боротьбі. Після цих вступних слів я запропонував ужити двох заходів, щоб допомога від десанту мала ефект: по-перше, підпорядкувати експедиційний корпус фінляндському верховному командуванню, щойно він ступить на землю Фінляндії, і по-друге, щоб його командувач у відозві до фінляндського народу повідомив, що німецьке військо висадилося не для втручання у внутрішні чвари, а для підтримки країни в боротьбі з чужоземними інтервентами. Інакше національну самосвідомість фінів може бути ображено, і наслідком цього можуть стати взаємне роздратування та ненависть, яка, можливо, не зникне впродовж сторіч. На таких умовах, зазначив я наприкінці, я можу від імені фінляндської армії привітати відважні німецькі батальйони і висловити їм подяку від народу.

Пізніше я і чув, і читав різні версії того, як у німецькій Ставці відреагували на мою телеграму. За одними джерелами, на моє прохання пристали відразу, а за іншими — лише по довгих роздумах. Хай там як, а 10 березня я отримав у відповідь телеграму, підписану генерал-фельдмаршалом фон Гінденбурґом, де він повідомив, що показував імператорові мою телеграму і той згодився з усіма побажаннями. Генерал-фельдмаршал заявив про свою впевненість у тому, що між фінським і німецьким військом пануватиме вірне побратимство і їх взаємодія ощасливить обидва народи. Телеграма закінчувалася проханням, щоб німецькі формації було розташовано ближче до правого крила з огляду на транспортні моменти.

Так вдалося запобігти деяким наслідкам німецької інтервенції, які викликали найбільше занепокоєння.

Тут доречно буде коротко оглянути заходи і перемовини, які передували