Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

— Щось ви часто мовчите. Більше нічого сказати? — нагадала про себе Тася.

«Пташко, — подумав про неї Сідалковський, — я б тебе зловив зараз у своє сильце. Тільки у мене на вас уже ниток не вистачає…» А вголос промовив:

— Замріявся, серденько. А тепер згадав, що ніщо так не зближує людей, як зігрітий у дівочих долонях коньяк і он той, у куточку, столик на двох, де третій явно зайвий, — кивнув Сідалковський, помітивши, як з-за столика в куточку підвелася закохана пара. — Ви не заперечуєте?

Тася похитала головою, але не заперечливо.

«Скажи, ну для чого вона тобі? — знову прокинувся У Сідалковському-другому Сідалковський-перший. — Дівчата вимагають грошей, часу, уваги…»

«І не тільки, — заперечив йому Сідалковський-другий. — Спочатку тепла й ніжності, а згодом аліментів».

— Скажіть, Тасю, — підставляючи стільчика і заодно вивчаючи товстенькі, як пляшечки від шампанського, ніжки дівчини, спитав Сідалковський. — Ви хотіли б, аби оце зараз було літо і ми поїхали на лісову галявину? Ну так розміром з півкілометра на триста Метрів? Скинути свій модняцький кожушок, лягти на спину і глянути у високе, бездонне, безхмарне небо… А навколо по всій галявині конвалії, лісові дзвіночки, фіалки, рута-м'ята і бронзово-жовті бджоли… Аж гудуть! А ви лежите, дивитесь у безмежну голубінь неба, п'єте п'янке повітря лісу і думаєте: «Як би добре було вийти заміж за Сідалковського!» Вам це спадало коли-небудь на думку? Тільки чесно, Тасю!

— А Сідалковський це хто? Ви?

— Уявіть собі,— раптом процитував він Антонію.

— Ви що, актор?

— Актор, — не кліпнувши оком, сказав Сідалковський. — Ведучий актор «Фіндіпошу». Чули про такий заклад?

Тася похитала головою. Цього разу заперечливо.

— Але я не почув відповіді. У вас таке миле і, головне, благородне обличчя, ви просто не здатні на лукавство! Так хотіли б чи ні, Тасю? Я чекаю! Я чекаю цих слів, як наречені чекають кораблів, що наближаються до гавані.

— Мене в чоловіках приваблює серйозність і розум. А ви говорите взимку про якусь галявину з конваліями…

— Якщо ви хоч із тиждень поспілкуєтесь зі мною — ви відчуєте, як підвищився ваш інтелект.

— Гу! — стулила малесенький ротик Тася, і Сідалковському подумалося, що при поцілунках вона може захопити лише незначну ділянку його верхньої чи нижньої губи. Такий же мініатюрний і гарненький, як мініатюрний пістолет, носик дивом тримався на її загалом нормальному за розміром личку. «При поцілунках, мабуть, розтягується, — знов подумав він, але про ротик, а не носик.

— І ще я люблю чоловіків високих, — замріяно мовила Тася.

— Як бачите, у мене є перше і друге. А щодо розуму, то хоч відбавляй. На нас двох вистачить. Грошей, щоправда, ледь на одного вистачає. Якби їх вистачало, як розуму, хоч на двох — негайно одружився б. А якби на трьох — узяв би собі вдову, — згадав він життєву програму Грака. — 3 приданим…

— А без приданого?

— Я маю на увазі дитину, а ви щось інше?

— А серйозності? — уникнула Тася конкретної відповіді.

— Цього теж хоч позичай. Але, пам'ятаючи, що світ уцілів, бо сміявся, роблю те ж саме. Раджу і вам… Пробачте, а ви, Тасю, випадково не вдова?

— Ви шукаєте вдову чи приданого?

— Ну, як вам сказати… — Сідалковський ковтнув коньяку, допитливо вивчаючи Тасю. — Якщо чесно, то я просто вдову, а мій приятель — вдову з багатим приданим.

— Я, очевидно, не підійду ні для вас, ні для вашого приятеля, — Тася мило і щиро посміхнулась.

Після цієї фрази її наївність здалася Сідалковському оманливою, як і його гра у закоханість. Він уже радий був би залишити дівчину в спокої й піти геть, ось тільки природжена чемність не дозволяла цього зробити. 3 нудьгою подумав про те, що вони з Тасею ніби дуже давно знайомі, ну якщо не з ясельного віку, то принаймні зі старшої групи дитсадка.

— Я й справді вам сподобалась, чи ви тільки вирішили погратися зі мною в любов? — ні сіло ні впало запитала вона Сідалковського.

Він на мить навіть розгубився: всього чекав, але тільки не такого навального наступу від партнерки, яка досі поводилася пасивно. Виходить, вона тільки вичікувала зручного моменту, щоб раптово й собі піти в наступ, примусити супротивника здатися на милість переможця. На це він аж ніяк не сподівався. «Наскочив на риф! Так недовго й на мілину сісти…» — застеріг сам себе. — У вас що, приступи мовчання, Єв-граф? І з вами таке часто буває? Це у вас тимчасове чи хронічне?

— Коли вирішується питання життя, то одразу так не відповіси, — Сідалковський оглянувся на переповнену залу.

— Вам потрібна чиясь допомога, чи ви боїтесь, що зараз сюди завітає ваша дружина?

— Ні, ви мені таки подобаєтесь! Ще кілька таких влучних фраз, Тасю, і я почну з вами розробляти програму наших наступних дій. Або я одружуся з вами, не замислюючись про наслідки і не цікавлячись ні вашим минулим, ні приданим, або піду геть. Я люблю дівчаток, але трохи не таких, як вИ. Мені здебільшого подобаються ідеальні жінки. Я, до речі, мрію про таку ж дружину.

— Цікаво! Що ж, на ваш погляд, потрібно дівчині, аби стати ідеальною дружиною?

— Дуже небагато! Пару десятків слів, які вона завжди повинна говорити чоловікові.

— А ви ці слова знаєте?

— Як двічі два!..

— Можете поділитися секретом? Мені б дуже хотілося першою в цьому незрозумілому світі стати ідеальною дружиною.

— І обов'язково моєю?

— Не обов'язково. Це вас задовольняє?

— На даному етапі так. Але я ще хочу до вас придивитися. — Сідалковський витяг авторучку, вирвав з блокнотика аркуш і почав чітко й каліграфічно щось виводити. Закінчивши, подав папірця Тасі:

— Ось цих два десятки слів. Вам вистачить на перших