Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Несподівана знахідка колодок і ланцюгів, кинутих невільниками, які рятувалися втечею, а потім ще й гарчання лева видали нечесну гру американця. Герріс зрозумів, що його викрито, і втік перш ніж маленький загін, який він вів, дійшов до того місця, де на нього мали напасти. Поведінка Дінго свідчила про те, що Негоро протягом останніх днів йшов назирці за своїми колишніми супутниками. Очевидно, він уже встиг зустрітися з Геррісом, і зараз вони разом розробляють план подальших дій. Дік припускав, що нападуть на їхній загін лише за кілька годин, і вирішив скористатися цим. План його полягав у тому, щоб якомога швидше повернутися на узбережжя — у юнака були всі підстави вважати, що це узбережжя Анголи, — далі рушити на північ або на південь і дійти до найближчої португальської факторії, де його супутники будуть в безпеці й чекатимуть можливості повернутися на батьківщину.

Але яким шляхом йти до берега? Повертатися назад вже пройденою дорогою? Дік Сенд не вважав це за розумне. Герріс не помилявся, коли стверджував, що юнак обере коротший шлях.

Справді, було б щонайменше необачно повертатися старою дорогою через ліс — вони всього-на-всього повернулися б на те ж місце, звідки вирушали. Та й Негоро зі своїми спільниками пішов би просто за ними. Єдиний спосіб піти, не залишаючи слідів, це спуститися річкою. Крім того, так можна було менше боятися нападу хижих звірів, які дотепер, на щастя, не підходили до них близько. На річці не так страшно зустріти дикунів. На міцному плоті, добре озброєні, Дік Сенд та його супутники могли б з успіхом захищатися.

Такий спосіб пересування був би зручний для місіс Уелдон і маленького Джека — адже їх обох так змучила дорога, а коня Герріса тепер не було.

Звісно, якби вирішили рухатися лісом, то для місіс Уелдон і хворого малюка сплели б із гілля ноші. Але тоді двоє негрів з п’яти були б зайняті цією роботою, а Дік Сенд волів, аби у всіх його товаришів руки були вільні на випадок раптового нападу.

Та й спускаючись плотом за течією річки, юнак почувався б у своїй стихії! Залишалося довідатися, чи є поблизу повноводна річка. Дік Сенд припускав, що річка знайдеться, і ось чому він так думав.

Річка, що впадала в Атлантичний океан у тому самому місці, де сталася катастрофа «Пілігрима», не могла текти здалеку. З півночі та зі сходу обрій змикав досить близький гірський ланцюг, який цілком можна було прийняти за Анди. Отже, річка або витікала з цих висот, або русло її загиналося на південь, — в обох випадках вона була десь недалеко. Можливо, що не доходячи до цієї великої річки (вона мала право називатися великою, адже впадала прямісінько в океан), зустрінеться яка-небудь з її приток, і маленький загін зможе сплавлятися нею на плоті. Словом, неподалік, мав бути який-небудь водний шлях. І Дік Сенд згадав, як справді протягом останніх миль переходу змінився характер місцевості: схили гір стали пологими, а земля вогкою. В багатьох місцях у траві зміїлися струмочки, що вказувало на підґрунтові води. В останній день загін йшов уздовж підмитого берега одного з таких струмочків — води його були забарвлені в червоний колір від окису заліза. Неважко було знову його розшукати. Звісно, спуститися плотом цим вузьким та порожнистим струмком було б неможливо. Проте, прямуючи його берегом, загін, безсумнівно, дійшов би до більш повноводної річки, в яку він впадає.

І, порадившись зі старим Томом, Дік прийняв цей простий план.

З настанням ранку подорожани прокинулися один за одним. Місіс Уелдон передала на руки Нан ще сплячого маленького Джека… У проміжках між приступами лихоманки дитина була така бліда, що на неї боляче було дивитися.

Місіс Уелдон підійшла до Діка Сенда.

— Діку, — сказала вона, озирнувшись довкола, — де Герріс? Я його не бачу.

Юнак не хотів засмучувати своїх супутників і розповідати, що вони перебувають на землі Болівії. Проте зраду американця він не збирався приховувати. Тому Дік, не вагаючись, сказав:

— Герріса тут більше немає.

— Він поїхав уперед? — запитала місіс Уелдон.

— Він утік, місіс Уелдон, — відповів Дік Сенд. — Герріс виявився зрадником. Він діяв заодно з Негоро, і вони змовилися затягти нас сюди.

— Для чого? — схвильовано запитала місіс Уелдон.

— Не знаю, — відповів Дік Сенд. — Проте я знаю, що нам потрібно негайно повернутися до берега океану.

— Ця людина… зрадник? — мовила ледь стримуючи розчарування і гнів місіс Уелдон. — Я передчувала це! І ти гадаєш, Діку, що він у змові з Негоро?

— Ймовірно, місіс Уелдон. Негоро увесь час йшов за нами. Очевидно, випадок звів цих двох шахраїв і…

— І я сподіваюся, що вони не розлучаться доти, поки не потраплять мені під руку, — втрутився в розмову Геркулес. — Я стукну їх одне об одного так, що в них голови розіб’ються! — додав гігант, розмахуючи величезними кулачищами.

— Але що робити з Джеком? — закричала раптом місіс Уелдон. — Мені так хотілося б якнайшвидше потрапити в гацієнду Сан-Феліче! Адже хлопчикові потрібен догляд!..

— Джек одужає, коли ми вийдемо до берега, там повітря здоровіше, — сказав старий Том.

— Діку, — знову заговорила місіс Уелдон, — а ти впевнений, що Герріс зрадив нас?

— Так, місіс Уелдон, — коротко відповів юнак, бажаючи уникнути пояснень щодо цього. І, пильно дивлячись на старого негра, він додав:

— Цієї ночі Том і я викрили його зраду. Якби він не втік на своєму коні, я вбив би його!

— Виходить, ця гацієнда… ця ферма…

— Тут немає ані гацієнди, ані ферми, ані села, ані селища, — відповів Дік Сенд. — Місіс Уелдон, я повторюю, нам потрібно негайно повернутися на берег океану.

— Тією ж дорогою, Діку?

— Ні, місіс Уелдон. Ми спустимося вниз по річці