Читати книгу - "Діти Мардука"

не проголошував тосту, крім «будьмо». Після третьої чарки коньяку я завважив, що лице Ксилантія, яке спершу здавалося мені позбавленим індивідуальних рис, набрало чітких ознак чоловіка, якого добряче потовкло життя. Але попри випробування, він зберіг недоторканою вдачу підлітка.

— Та й добре ж ми тут сидимо, — сказав Ксилантій, уминаючи куряче стегно, густо намащене гірчицею.

Тим часом Костя, «витиснувши» у свою чарчину останні краплі коньяку, розкупорив «калганівку».

— Ксило, — озвався він, — де ти доп’яв цей екзотичний продукт. Пам’ятаю, ще мій дід його полюбляв.

— Та в лотку ж на Лузанівці. Там і зубрівка, й звіробій… І все те — цілу добу.

— Ви, мабуть, на одній вулиці мешкали? — поцікавився я.

— Тут неподалік, на Слобідці… — відказав Костя. — В одному класі навчалися. Після школи я в медичний вступив…

— А я — в брьовнокатательний, — сказав Ксилантій.

— Шість років навчався… — провадив Костя.

— Я теж шість. І три — по рогах… — мовив Ксилантій і, додавши «будьмо!», виплеснув собі в рот з чарки.

— До речі, у школі він навчався не гірше від мене, — зауважив Костя. — Пику одному гандону натовк. Його вбити треба було б, а Ксила тільки побив. Але батько в того був велике партійне цабе…

— За що ти його, Ксилантію? — поцікавився я.

Відповів Костя:

— Дівчину в нього відбив. І якби тільки це, то Ксила б ту образу проковтнув. А так той знеславив її. Ну, повтішався та й кинув. Хлопцем Ксилантій був виднішим від нього. Якось бачив того недавно — барило на двох ногах… Як на мене, то був її вибір. Вона спокусилася на синка партійного бонзи.

— Котю, не кажи так, — озвався Ксилантій. Тоді підвівся й пішов у котельню.

Раптом я зажадав:

— Оповідай.

Костя подивився насторожено, запитав:

— Про що?

— Про те, як темний заволодів твоїм тілом. Просто так він не міг увійти в тебе. Потрібен був ще один темний.

— А-а… — Він зітхнув, як мені здалося, з полегшенням. Напевне, очікував важчого запитання.

— Та не бачив я жодного темного, — сказав Костя. — Крім того, який сидів тут припнутий.

— Такого не могло бути, — сказав я впевнено. — Покумекай краще.

Раптом Костя насупився. Чарку, у якій було на палець горілки, і яку він уже збирався випити, поставив на стіл. Довго не озивався. Прислухався до хропіння Ксилантія, що долинало з котельні, нарешті подав голос:

— Здається, ти маєш рацію. Була тут учора одна.

— Твоя знайома?

— Ні. На Лузанівському пляжі її зняв.

— Яка вона з себе? — поцікавився я.

— Яка? Невисока, постать має зграбну, надмірно сексуальна. Ми з нею на канапі, де зараз спить Ксилантій, гарували, як два чорні воли. Казала, що прибула з Полтави до знайомих. Ага, ще — руда, як лисиця. Стривай, а чого я про неї не згадував — жодного разу? Ми ж провели тут півдня…

— Так а в’язень?

— Ну, він у цій кімнаті сидів. Я йому клейкою стрічкою писок заклеїв, щоб не подавав голосу. О, згадав ще: вона була украй мовчазна. Ні про що не розпитувала, ні чим, крім сексу, не цікавилась. Коли ж вимовляла кілька слів, то поміж них траплялися й такі, які я чув ще від старих людей. Наші то були слова, зрозумілі, але вони немовби вже вийшли з ужитку. Від неї якось дивно пахло. Ні, то не були парфуми… Звісно, це дурниця, що я скажу, але мені часом здавалося, що то запах глинища чи кар’єру. Хіба глина пахне? — запитав Костя.

— Напевне, — відказав я. — Але то, скоріше за все, була твоя помисливість. Ти ж привів її з пляжу. Звідки взятися тому запаху?

— Так, авжеж, — погодився він. — Слухай, я не святий. Знав чимало жінок, але такої самовіддачі, хе-хе, не пам’ятаю. То був секс у первинному вигляді, без будь-яких обмежень. У такі миті я немовби кудись провалювався. А коли отямлювався, то подумував, що за це блаженство — незаконне, гріховне — мусить прийти розплата. Ні, не за сам секс, а за те, що я злягався з демоницею.

— Друже, — озвався я з усміхом, — ти не пробував писати художні твори. Це ж треба — злягання з демоницею!

— Бачиш, тобі те здається неймовірним. Але саме це спало мені на думку, коли я відвіз був її додому. Вона не поцілувала мене на прощання, а тільки подивилася в очі й сказала «до побачення». Здавалося, вона попрощалася не зі мною, а з кимось іншим, хто стояв за моєю спиною. Я навіть озирнувся, але там нікого не було. — Костя про щось поміркував, тоді випив і штрикнув виделкою шпротину. Пожувавши, сказав: — Очі в неї жовті, у чорну цяточку — я таких у житті не бачив. І ще одне — між персів, саме на середині грудей, — татуювання ока, схожого на її очі.

— То вже був не ти, Костю. Вірніше, не тільки ти. А ще хтось у твоєму тілі.

— Напевне, що так. Знаєш, тут у нас у дворі чимало собак — хатніх і безпритульних. Я їм, бува, кісточки курячі кидаю і вони до мене лащаться. Коли ми з нею заходили, а потім виходили, їх не було. Та коли я, відвізши її на нашому драндулеті, повернувся, вони не давали мені вийти з машини. Якби не Ксилантій, який нагодився, я не знаю, як би проник у котельню. Ну, немов показилися. Ніби я був не людиною, а котищем. До речі, щось подібне коїлося, коли ми Сміттяра сюди доправили. Тільки тоді тут був всього один собака.

— Як звати жінку?

— Ліліт.

— Ти сказав Ліліт? Може, Лілія?