Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

підручнику психології. Позад трохи завеликої голови довгі збірки занавіски з вицвілого шовку спадали вниз із-під плюшевого ламбрекена. Дені кортіло поглянути на нове сестрине вбрання. «Ця сукня, — міркував Дені,— буде така сама непристойна, як і всі інші бальні вбрання». Він дивився на дитинне личко Розети, не відповідаючи на її усмішку. Не мине й години, як вона з'явиться на порозі салону, показуючи всім поглядам свою шию, плечі, спину й навіть юні груди, трохи зависокі. І отак, напівроздягнена, дозволятиме себе обіймати першому-ліпшому танцюристові. Та ні, не першому-ліпшому! Адже є Робер Костадо. Вони майже заручені, житимуть разом. А могла б вийти й за якогось нелюба. У романах майже ніколи дружини не люблять власних чоловіків… Весілля ще не відбулося. Матуся Костадо стромляє палиці в колеса й розносить якісь темні поголоски про нотаріальну контору Револю, найкращу контору на все місто, вартнішу за мільйони; саме такі, як вона, і винні в отих усіх плітках… «Якби в нашої матері були якісь підстави турбуватися, — думав Дені,— то хіба вона так би непокоїлась через прищик на носі в Розети?»

— А він ще й побільшав, — бідкалася пані Револю. — Це навчить тебе нарешті, що треба не шоколадом напихатися, а їсти сирі овочі! (Завжди їй треба було встановити, хто саме і в чому саме винен). — З такою шкірою, як у тебе, треба уникати всього, що може її роз'ятрювати… І від кого, хотіла б я знати, успадкувала ти таку шкіру? — замислено додала вона.

«Та вже ж напевно не від тебе» — подумки сказав Дені, обурений, що мати, у якої шкіра була шерехата, з великими порами, насмілювалася ганити це прозоре личко, що могло зашарітися від найменшого хвилювання.

Це вже у пані Револю була якась неусвідомлена зловтіха; вона завжди накидалася на дочку, «виказуючи їй усю правду в вічі». Зловтіха завжди швидко змінювалася на роздратування, потім переходила в справжню лють. Вона просто-таки розривалася, терзаючи дочку з жорстоким завзяттям.

— І яка ж ти потворна сьогодні, бідолашна Розо! Отак ти й просидиш увесь вечір, ніхто тебе й не запросить… Щастя, що хоч батьків маєш таких… Ну от, вона вже й розрюмсалась! Бракувало тільки, щоб у тебе лице розпухло й ніс став як картоплина. Іди промий очі холодною водою.

Роза пішла ридаючи, а Дені гукнув їй навздогін, щоб вона, мовляв, не журилась, — однаково ж на балу вона буде найкраща за всіх, як завжди.

Пані Револю ображено пояснила, що все це вона каже дівчині для її ж таки добра. «Кумедно, — подумав Дені,— що вона Жюльєна й мене любить більше… Жюльєн справжнісінький йолоп… а я… бідолашний, який же я бідолашний», — прошепотів він, злегка потерши вкриту пушком щоку.

Лакей повідомив, що прийшов старший клерк пан Ланден і хоче бачити пані. Вона здивувалась і обурилась. Як? О дев'ятій вечора? Пан Ланден з глузду з'їхав! Та й крім того, хіба йому не відомо, що вона ніколи не втручається в справи контори? Завтра ввечері пан повернеться з Леоньяну. А якщо старший клерк має повідомити щось термінове, він може й туди поїхати (маєток Леоньян був кілометрів за десять від міста).

Дені хотів знати, чи ці Ланденові незвичні відвідини хоча б трошки стурбують матір. Облишивши свого «Підручника психології», він вислизнув услід за лакеєм. Неначе кощаве собача, проскочив він у напіввідчинені двері, відчуваючи «повів долі», як казав його найкращий приятель П'єр Костадо, молодший брат Робера, Розиного нареченого.

В передпокої стояв пан Ланден, уже без плаща, тримаючи в руці мокрого капелюха, широко розставивши ноги в смугастих чорно-сірих штанях. Куценький піджачок облягав його надто тісно. Густа чорна борода, що починалася ледве чи не від самих очей, неспроможна була приховати брезклості щік. З його похилих пліч, що їх пан Оскар Револю порівнював з плечима імператриці Євгенії[25], з його круглої спини й яйцеподібного черевця кепкувало все молодше покоління родини Револю, але особливо знущалися вони з черепа, лисого, блискучого, гулястого, безформного, як стара зужита каструля. Ланден в очах цих дітлахів був найпослідущою істотою, може, єдиним створінням, в поводженні з яким їхній батько, завжди такий чемний з підлеглими, дозволяв собі нічим не виправдану брутальність, ніби хотів перевірити, скільки той може витримати образ, або ніби зганяв на ньому свою злість. Та коли хто-небудь казав: «Адже в конторі геть-чисто все робить Ланден…» — ніхто з родини Револю цього не заперечував, та запереченням не йняли б і віри. Все місто знало, що найбільша й найважливіша частина роботи доручалася Ланденові. Скільки разів діти нотаріуса чули, як батько байдужим голосом казав: «Спитайте Ландена… Ланден повинен знати, де ця папка…» А про Ландена вони знали тільки те, що він — син університетського швейцара на філологічному факультеті і вчився він у ліцеї водночас із їхнім батьком, а живе самотньо, разом із сестрою, старою дівкою, якої так і не познайомив з родиною Револю, вважаючи, що вона цього не гідна. Жоден з членів родини Револю ніколи не переступив порога його житла. «У Ландена нема особистого життя», — казав нотаріус, ніби це було щось цілком звичайне.

Найдивовижніші почуття перестають дивувати, відколи стануть звичайними. Перед родиною Револю відбувалося чудо любові, але що ж це за чудо, коди воно триває все життя? Можливо, й брутальність Оскара Револю в поводженні з Ланденом пояснювалась роздратуванням, яке охоплює кожного, хто відчуває себе об'єктом якоїсь незбагненної й надмірної прихильності, та ще й вигідної для нього. Зневага, яку він відверто виказував своєму старшому клеркові, була не зрозуміла для решти родини й, може, походила ще з давніх років, з часів похмурого ліцею, де швейцарів син був покірним рабом заможного панича.

— Якщо це щось таке невідкладне, то можна й трамваєм завтра вранці змотатися, — промовив Луї Ларп тим глузливим тоном, що ним навіть слуги розмовляли з Ланденом. — Тільки пан не надто полюбляє, коли його турбують в Леоньяні.

І він не втримався, щоб не докинути:

— Але ж і нагорить вам, бідолашний пане Ланден!

— А це точно, що пані не можна побачити? Ніяк не можна? Ну, коли