Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

Утомившись боротися зі мною, мама нарешті сказала, що дасть мені прочитати, але з вашого благословепня, вона в усьому покладається на вас. І ось звертаюся до вашого почуття справедливості.

Передусім дозвольте мені відповісти на застереження, що стосується особисто мене: хоч як жорстоко дідусь судив про мене, я певна, що сама засуджую себе ще суворіше. А надто я певна: його суворість не торкається тієї нещасної жінки, яка провела біля нього в Калезі цілу осінь, аж до його смерті.

Даруйте мені, дядечку, але я ніяк не можу погодитися з вами в одному, дуже істотному питанні: я єдиний свідок останніх тижнів дідусевого життя і знаю, як змінилися тоді його почуття. Ви засуджуєте його туманну й нездорову побожність, однак дозвольте вам сказати, що в Калезі він тричі зустрічався з священиком (один раз наприкінці жовтня і двічі в листопаді). Чому ви не хочете спитати в священика про це? Мама каже: в щоденнику, де він занотовує навіть дрібні події свого життя, нічого не мовиться про ці зустрічі, і коли б вони справили якийсь вплив на його долю, то про них неодмінно було б написано. Але ж мама каже, що той щоденник уривається на півслові: звісно, смерть спіткала вашого батька тієї хвилини, коли він збирався написати про свою сповідь. І не можна заперечувати, що якби він дістав розгрішення, то пішов би до причастя. Я пам'ятаю, які слова казав він мені за день перед смертю: його переслідувала думка, що він ще не достойний причаститися, бідолаха поклав собі почекати до різдва. Чому ж ви мені не вірите? Чому вважаєте, що в мене галюцинації? А все було саме так, як я кажу; в середу, за день перед смертю, він розмовляв зі мною про цей бажаний для нього різдвяний день, у мене й досі бринить у вухах його голос, сповнений туги, пригаслий, тихий голос.

Заспокойтеся, дядечку, я не збираюся робити з нього святого. Я згодна з вами, він був дивакуватий, а іноді просто жахливий чоловік. Та в останні дні життя в його душі розвиднілося. Адже він один обхопив мою голову руками і силоміць відвернув мій погляд від…

А чи не здається вам, що ваш батько був би зовсім іншою людиною, якби й ми були не такі? Не думайте, що я хочу кинути в вас камінець: я знаю ваші високі прикмети, знаю, що дідусь був дуже несправедливий до вас і моєї мами. На ваше нещастя, він вважав вас за зразкових християн… Прошу, не сперечайтеся. Після його смерті я познайомилася з людьми, які мають свої хиби, свої вади, але живуть так, як велить їм віра, і вони сповнені милосердя. Якби дідусь жив серед таких людей, він, може, давно побачив би ту гавань, що її досяг лише на порозі смерті.

Кажу ще раз, я не збираюся винуватити всю нашу сім'ю, щоб виправдати невблаганного главу цієї сім'ї. Насамперед я не можу забути, що приклад бабусі мав би розкрити йому очі, якби він не так сильно прагнув помститися за свою образу. Але дозвольте мені сказати насамкінець, чому я все-таки віддаю йому перевагу перед нами: бо ж там, де були наші скарби, там було й серце наше; ми думали про спадщину, якої боялися позбутися. Звісно, ви мали досить виправдань, ви-бо фінансист, а я бідна жінка…А все ж у нас у всіх, окрім бабусі, життя не відповідало нашим принципам. Уста наші казали «вірую», а думки, бажання і вчинки не пов'язувалися з тією вірою, яку ми сповідали на словах. Душі наші поривалися до володіння матеріальними благами, тоді як дідусь… Чи зрозумієте ви мене, коли я скажу, що серце його було не там, де були його скарби? Я ладна заприсягтися, що його записки, які мені не дають прочитати, незаперечно свідчать про це.

Маю надію, дядечку, на вашу чуйність і з цілковитою довірою до вас чекаю відповіді…

Жаніна

Життя більшості людей — мертва дорога, що веде в нікуди. А деякі з дитинства знають, що йдуть вони до незнаного моря. Ось уже їх дивує гіркота вітру, ось уже й присмак солі в них на губах — це аж поки перейдуть вони через останню дюну, а тоді розбурхана стихія шмагне їх піском і піною. І їм лишається або поринути в цю безодню, або вертати назад.

Дені Револю удавав, ніби пильно вчить уроки, а насправді прислухався, як ходить туди й сюди його мати, — довгий шлейф її сукні волочився по килиму з лагідним і урочистим шелестінням. Обличчя в неї було суворо-офіційне — такого вигляду напередодні балу надавав їй пан Тарді, перукар з бульвару Фоссе; такого самого вигляду набирала вона, й позуючи перед фотографом. Її сиве, трохи жовтаве хвилясте волосся нагадувало хистку архітектурну споруду, перев'язану вуалеткою й прикрашену смарагдовим півмісяцем. Дочка її Роза, також зачесана вже, була, проте, в пеньюарі, бо з майстерні Абріа ще не принесено сукні, яку довелося трохи переробляти.

— Якщо за п'ять хвилин не принесуть твоєї сукні, то я вже й не знатиму, що діяти.

Дені не стримався й тихенько засміявся.

— Ти ще не ліг спати, Дені?

— Сукні чекаю, — відповів хлопець.

Лампа на високій підставці освітлювала його волосся, зачесане на косий проділ. Пухка рука лежала на