Читати книгу - "Вересові меди"

– Але якщо моя версія розвалюється, тоді…

– Яка версія?

– Дано, я не вірю в містику. Коли Софія Романівна розказала… Розумієш, я подумав, що їй здалося. Тужила вона дуже за Олесею, от і побачила в схожій на неї дівчині свою доньку. Але коли я зустрів тебе… Ти й справді – ніби друга Олеся. Якби я не знав… От мені і прийшло в голову, що ти позашлюбна донька Михайла Радича. Ні, я знаю, що він дуже кохав свою дружину, дуже-дуже. У них із Софією Романівною було надзвичайно романтичне кохання. Не можливо уявити, щоб він її зрадив. Але як же інакше це пояснити?

– Чому ж позашлюбна?

– Ти хочеш сказати…

– До того ж… Хіба я… Тобто, хіба Олеся до тата вдалася? Мені говорили, що я, а, значить, і вона більше схожі на…

Дана запнулася. Ніяк не могла назвати ту жінку мамою. Але ж Димка сказала, що вона, Дана, – схожа на Софію. Отже, Олеся також. Арсен мовчав. Чого він так довго мовчить?

– То ти тоді все знала?

– Якби ж то. Дізналася зовсім недавно.

– У Софії Романівни хворе серце, – сказав Арсен. – Я повинен її попередити перш ніж вона тебе побачить. Ти мене розумієш? А для цього маю знати, що сказати. Тож розказуй. Часу у нас багато – до ранку ще ой-йо-йой скільки годин. – Він витяг з-під пальта вовняний плетений шарф, обмотав ним Данину шию, провів рукою по її плечах. – Тобі не холодно?

Ні, їй зовсім не холодно. І ніч така гарна, зоряна. І повітря весною пахне. Тільки біля серця холодок. Якби вона знала тоді, у міському саду… Якби знала!

Вони ходили нічними вулицями, потім зайшли до вокзалу. Арсен купив у буфеті дві склянки чаю і пиріжки. Не помітили, коли й ніч пролетіла. Прийшли до акуратного цегляного будиночка на Черчицькій околиці Луцька під ранок. В одному з вікон світилося. Дана зупинилася перед вхідними дверима і не могла зрушити з місця. Але Арсен уже підштовхнув її в плечі.

– Заходь!

Поки вона роздягалася, він пройшов у бічну кімнату. Дана так і стояла біля дверей. Серце то завмирало, то ладне було вирватися з грудей. Якою буде ця зустріч?

Двері відчинилися. На порозі стала жінка. Та і ніби й не та. Без модного капелюшка й елегантної сукні, з наспіх заколотим на потилиці тугим вузлом волоссям, пшеничного зі срібним, у домашніх капцях і старенькому халаті, вона здалася Дані іншою. І тільки очі… Очі ті самі – світло-карі, із зеленкуватими іскринками навколо зіниць і двома сльозинами, що збільшувалися, збільшувалися, поки аж не змогли втриматися під повіками і покотилися по щоках.

Поки вони мовчки розглядали одна одну, з кімнати вийшов хлопчик років двох. Сонний, босий, у блакитній піжамці з рудими кониками, зі скуйовдженим світлим чубчиком і здивованими карими очима.

– Мамо!

Це слово так довго тремтіло на Даниних вустах. Але сказала його не вона. Сказав хлопчик. Видихнув його щасливо і кинувся до неї, обняв за коліна.

– Мамусю! Ти повернулася з неба?! Тебе Бозя відпустив до мене?! Еге ж? Це я його просив, так просив-просив-просив, що він почув!..

Подумала: ні, вона прийшла не з неба. Але привело її сюди справді провидіння небесне. Щоб вона нарешті дізналася про тих, хто дав їй життя, і про сестру, яку вона має замінити для цього маленького хлопчика.

– Браво! Бравісімо! – Михайло заплескав у долоні і повернувся до сусіда по партеру: – Добре зіграли, еге ж?

– Як для аматорів – непогано. Ще б трохи експресії, так би мовити, внутрішнього вогню, – стримано сказав той. – Та й вокал…

– Ви, мабуть, з газети, театральний критик?

– Ні, що ви! Всього-на-всього студент. Але театр дуже люблю. У нашій родині всі театрали. Один з моїх братів – професійний актор і співак, зараз у самого Садовського працює. Дядько підкріплює свою любов до мистецтва грошовими знаками. Без них, як ви розумієте, українського театру давно б не було. Я, коли навчався у торговій школі, також трохи пробував себе у лицедійстві – у нас там був свій драматичний гурток.

– Пробували, кажете? А після спроби що ж – не тратьте, куме, сили, спускайтеся… зі сцени? Звісно, інших критикувати легше, ніж самому отак утяти.

– Чому ж? У мене лепсько виходило. Але навчання у торговій школі закінчилося, повернувся з Єлисаветграда додому, сімейна рада зібралася і дружно вирішила – треба мені їхати до Варшави, здобувати вищу освіту. Ось я й тут. Хоча… От подивився виставу і в душі щось тенькнуло, і наче котеня, маленьке таке, пухнатеньке, гострими кігтиками по ній зашкрябало і тонесенько так пронявчало: а може, тобі, Микольцю, треба було все-таки вибрати театральний, а не політехнічний?

– Ох і розумне ж котеня! А воно вам часом не пронявчало, що можна і в політехнічному вчитися, і на сцені після занять грати? Записуйтесь у театральну студію при інституті – і покажіть оцим аматорам свою оцю саму екс-пре-сі-ю, внутрішній вогонь, ще й із вокалом разом. Що вам заважає?

– Мова. Ще не настільки володію польською, щоб виступати на сцені.

– Перший курс?

– Так.