read-books.club » Сучасна проза » Вересові меди 📚 - Українською

Читати книгу - "Вересові меди"

130
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Вересові меди" автора Надія Павлівна Гуменюк. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 60 61 62 ... 95
Перейти на сторінку:
може виходити на сцену й ловити овації після вистав. Як їй такий поворот?

Федора не було в місті, обіцяв повернутися за тиждень. Але два смолянисті буравчики весь день просвердлювали їй спину. Весь день, аж до самого вечора. Цього разу вистава закінчилася близько одинадцятої. Таке траплялося нечасто, зазвичай фінальна завіса опускалася о десятій. Але сьогодні виникла морока зі світлом, тож глядачам довелося зачекати, а відтак і пізніше вийти.

Дана видала одяг, перевірила, чи всі номерки висять на своїх місцях, чи ніхто нічого не забув. Авжеж, забудьки не переводяться. Знову чийсь смугастий шалик зеленою змійкою простягнувся біля колони фойє. Підняла його, повісила на вішак – завтра обов’язково прибіжать за згубою. Вже зібралася йти, але зупинилася, задивилася у вікно. Ніч – хоч в око стрель, а до квартири добиратися далеченько – район Красне по той бік Стиру. Треба буде підшукати помешкання ближче до театру. Чого їй так лячно сьогодні? Лячно, як ніколи. Може, заночувати на прохідній? А чому б і ні? Тапчан вузький, але якось вони з тіткою Сімою помиряться. Авжеж, так вона і зробить.

Але біля чергової уже задавав хропака їхній робітник сцени – «сценіст», як загадково називав він сам себе. Владько частенько «орендував» старенький тапчан у вахтерки – щоб не перепало на горіхи від дружини, волів тверезіти в театрі. Вранці він прокинеться, дуже здивується, що так тяжко перепрацювався, аж ноги не тримали, буде задобрювати «святу великомученицю Серафиму», побіжить у крамницю, купить для неї жменю «подушечок» зі сливовим повидлом – «щоб чай солодшим був», навіть проведе свою «орендодавицю» додому.

Але це буде вранці. А зараз прохідна просякнута таким запахом перваку, що Дана затулила носа, помахала Серафимі Яківні рукою і вийшла. Вдихнула повітря, що попри морозець уже пахло весною, озирнулася. Над головою зблискували накапані за день довгі бурулі – наче вигострені шпаги, під ногами так же блищала висковзана доріжка. Дана завернула за ріг театру, вийшла до провулку, яким можна скоротити шлях до Красного. Але не встигла ще й оминути театр, як позаду почувся спочатку обережний, а потім уривчасто-нахабний звук клаксона, а ще за мить перед нею зупинилося чорне авто.

– Если Магомет не идет к горе, то гора идет к Магомету. Такова диалектика. Садись, милочка, в машину.

Дана заціпеніла, не могла ні зрушити з місця, ні промовити слово. Чоловік висунувся з автівки, поставив ногу на підніжку. Це був він, Валерій Ткачов. Вона чимдуж кинулась назад, до службових дверей театру. Але Ткачов уже спритно вискочив з автомобіля, перегородив їй дорогу, розкинув руки, ніби збирався згребти її в обійми.

– Куда? Куда, глупая? Рабочий день окончен. Можно и поразвлечься. Я тебе такое покажу…

Вона закричала. І тієї ж миті висока постать відірвалася від стіни театру і схопила нападника за комір. Удар – і той уже скорчився на талому снігу, скованому після відлиги тонким крижаним панцирем.

– Ты на кого руку поднял, гад? Тебе же теперь хана – я тебя из-под земли достану и урою!

– Біжимо! – рятівник схопив Дану за руку. – Не оглядайся. І не бійся – він не побіжить, а машина через двори не проїде.

Щось просвистіло біля самого вуха, моторошно, противно. Але вони вже завернули за ріг будинку.

– Куди ви мене тягнете? Мені треба додому! – спробувала вирвати руку.

– Ні, якраз на квартиру тобі не можна. Товариш Ткачов найперше нагряне туди.

– Звідки ви знаєте, що я живу на квартирі? І що…

– Цс-с-с… Я вже старий і тому багато чого знаю.

– Теж мені старий!

Дана засміялася. Але сміх вийшов зовсім не веселий. Вона вже упізнала Арсена. Того самого, якого їй пан комісар Ліндовський показував на фото у тюрмі – тільки там Арсен Вірченко був з чорною борідкою і, мабуть, через те здавався старшим. Того самого, з яким нібито вона стояла в обнімку біля бузкового куща. Того самого, який місяць тому подав їй своє скромне пальто у гардеробі і відтоді зачастив до театру, постійно пронизує її своїм жагучим поглядом. Не раз вона бачила його і на вулиці. Але чому він опинився такої пори біля театру? Стежив за нею? Навіщо? Чого йому треба?

– Пам’ятаєш ту пані, яка в міському саду назвала тебе Олесею? – Арсен стиснув Данину долоню, ніби боявся, що після почутого вона спробує втекти.

Дана справді рвонулася. Але зрозуміла: від нього не втечеш. Та й чи варто?

– Я Дана.

– Знаю, що не Олеся. Дуже добре знаю. Але Софія Романівна цього не знала. Та я б і сам не повірив, якби… Моєї Олесі немає. Ти не можеш бути нею. Але хто ти?

– Дана Ясницька.

– Ясницька… Річ не у прізвищі. Хто ти?

– Людина. Була акторкою в театрі Миколи Певного, співала, грала на сопілці. Тепер гардеробниця.

– Теж мені таємницю видала. Тобі твоя мама часом ніколи не розповідала, що була знайома з ройовим Михайлом Радичем?

– Ройовим?

– Так, командиром роя у війську січових стрільців.

– З командиром? Моя мама була селянкою, а не вояком.

– А поза війною?

– У нашому селі був учитель. Пан Михайло. Прізвища ніхто не пам’ятає. Пана учителя мої мама і тато знали так же, як і всі у Туричах. Авжеж, бачили, пізнавали в обличчя. Але мама ніколи не ходила на його уроки. Їй тоді було вже за тридцять, вони з татом на той

1 ... 60 61 62 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вересові меди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вересові меди"