Читати книгу - "Вересові меди"

– І я перший рік у Варшаві. Будьмо знайомі – Михайло Радич. З Волині. Кафедра інженерії. Сподіваюся найближчим часом усе-таки побачити вас на сцені. Як любив повторювати мій дідусь Павло: не супереч душі, бо потім усеньке життя будеш у суперечці з самим собою.

– Микола Певний. З Полтави. Кафедра архітектури. Дякую за пораду. Обо’вязково подумаю над словами вашого дуже мудрого дідуся.

Вони міцно потисли один одному руки. А після наступної зустрічі, на вечорницях, які влаштували студенти-українці, де обом довелося і поспівати, і з дівчатами потанцювати, по-справжньому заприятелювали. Не раз зустрічалися і на виставах, і в бібліотеці. На перші ж літні вакації Микола Певний запросив товариша на свою малу батьківщину.

– Такого райського куточка, як на хуторі мого діда, до речі, твого тезки, Михайла, немає більш ніде. Слово честі! Дід взагалі вважає свої Огульці пупом землі. Та що там пупом землі? Центром Всесвіту! От! Він у нас ще той козарлюга! А заодно і землероб, і агроном, і зоотехнік, і бджоляр, і садівник, і майстер на всі руки, і філософ… Я й не знаю, чого він не вміє. Такий собі український Ной, який змайстрував власний ковчег, а на ньому створив свій світ. На хуторі у нього – всякої тварі, але не тільки по парі. Якщо корови, то череда. Якщо вівці, то отара. А садок який! А пасіка! А ставок, що аж кишить рибою! А полтавські галушки! А вареники! Погоджуйся, Михайле, – не пошкодуєш!

Ну хто б відмовився від таких запросин? Тож влітку помандрував Михайло разом з Миколою на Полтавщину. Але вразили його під час тих вакацій не стільки садок, ставок, пасіка і всі інші патріархальні принади сільського життя на хуторі найстаршого Певного, скільки полтавське міське середовище – він потрапив до людей далеко не бідних, високоосвічених, прогресивних і патріотично налаштованих, які багато читали, цікаво мислили і переймалися українською культурою. Його завжди тягло до такого товариства.

Родові пагони Миколиного сімейства пішли з одного міцного корінця, що вибрав собі плодючу землю у селі Огульці. Як звали-величали їхнього пращура до того, як він став козаком, історія не згадує. А от на Січі нарекли його козаком Певним. Від нього й пішов рід, що й досі тримався одним дружним кошем і жив за статутом предка, написаним на Січі шаблюкою. Сусідили і приятелювали Певні з відомими людьми, мали чимало однодумців, уміли заробити, але й не шкодували заробленого на потреби громади.

Батько Миколи, Герасим Михайлович, редагував «Полтавські губернські відомості», мав свою електричну друкарню – неабияке досягнення світової цивілізації того часу. Дядько Петро, талановитий будівничий і архітектор, славився меценатством – це він віддав свої землі під спорудження 1903 року пам’ятника Іванові Котляревському у Полтаві. У його ж майстерні відливали горельєф письменника і виготовляли гранітний постамент для пам’ятника, за його гроші також відновили будинок, у якому жив Котляревський. Брати Миколи Петро і Юрій успадкували від батька нахил до журналістики і видавничої справи, а Олександр, якого називали полтавським соловейком за його унікальний голос, справді вже грав на професійній сцені.

Полтавці запрошували Радича приїжджати ще, а після закінчення Варшавського політехнічного інституту навіть обіцяли роботу – для здібного інженера місце знайдеться. Але світова війна не дала Михайлові і Миколі закінчити навчання, вирвала їх зі стін Політехніки.

Царство Польське, як і Волинь, було під владою Росії. Тож обидва хлопці з перших же днів війни були мобілізовані і змінили студентську форму на однострої прапорщиків російській армії. Обидва ж невдовзі були поранені. Миколу Певного шпиталізували до Москви. Після одужання він нарешті визначився, що для нього найважливіше: поїхав до Санкт-Петербурга, поступив на драматичні курси Райгофа. Після того трохи попрацював у театрах Москви та Києва й пішов добровольцем в армію УНР, якою командував полтавський сусід і добрий приятель Певних Симон Петлюра. Після її поразки був інтернований у Калуші, далі – табір «Сталдом» у польському Ченстохові. А вже опісля – театр Садовського в чехословацькому Ужгороді і свій український театр у столиці Волинського воєводства Луцьку.

Доля Михайла Радича після поранення зробила ще крутіший, але й складніший поворот. Його, спливаючого кров’ю, взяли у полон. В австро-угорському таборі познайомився із українськими січовими стрільцями. Січовики були унікальною військовою формацією – вони поєднували бойові дії з величезною просвітницькою роботою: не тільки створювали українські школи, видавали власними силами підручники для них, але й опікувалися етнічними українцями, які потрапили в австро-угорські та німецькі табори, «перетягували» їх на свій бік.

Участь українців у тому чи іншому військовому блоці не була продиктована їхнім особистим вибором. Так розпорядилася доля: той, хто жив на території Галичини, став вояком австро-угорської армії, мешканці ж земель, підлеглих царській Росії, автоматично потрапляли до армії Миколи ІІ. І пішов брат на брата – під чужими прапорами і за чужі інтереси.

Військовополоненого прапорщика російської армії Михайла Радича січовикам не треба було особливо агітувати й переконувати. Волинянин з діда-прадіда, він давно виділявся серед варшавського студентства своїми проукраїнськими поглядами, тож бесіди галицьких студентів упали на підготовлений грунт. Він з радістю вступив до війська УСС. А невдовзі став ройовим – йому довірили в підпорядкування два десятки молодих вояків, з якими він і прийшов у Туричі. Вже збиралися доручити командування чотою, до якої входило чотири рої. Але підвело здоров’я.

У Туричах Михайло залишився вчителювати не тільки тому, що не знайшовся учитель для тамтешньої новозбудованої школи. Хоча ця проблема також існувала – не було до того часу на цих теренах українських шкіл, отже не було й українських учителів. Їх тепер, в умовах війни, поспіхом готували на спеціальних курсах у Володимирі. Але час не ждав. Та все ж головна причина того, що Михайло став залишенцем, – поранення, недоліковане у таборі. Рана на стегні відкрилася, почала гноїтися і йому ставало все важче ходити. Тому й було прийнято рішення залишити його вчителювати. Хтозна, що сталося б з ногою Михайла, якби не Мокрина і Димка – це їхні мазі та настоянки допомогли зарубцювати рану. А