Читати книгу - "Не плач, кохана!"

— Спасибі, дядьку Петро, ваші слова додавали мені сили і мудрості за колючим дротом. І зараз додають. Порадьте, що мені робити? У мене є кохана жінка. Вона повинна була звільнитися відразу за мною. Минув час, а від неї немає ніяких звісток.

— Все перепробував?

— Все. Куди я тільки не звертався, щоб навести довідки про неї. Все безуспішно.

— Тоді бери відпустку і їдь у Сибір. Ти повинен її обов'язково вирвати звідти.

— Справді, більше нічого не залишається.

— Поспіши. Інакше можеш втратити її назавжди…

Повернувся до себе на квартиру. Ліг на ліжко. Дістав дамську сумочку Клави. Вірніше, радікюль. Темно-коричневого кольору. Вона мені його віддала, щоб забрав додому. Виймаю з радікюля її штучки. Довго розглядаю їх і кладу назад. Це все, що залишилося від моєї коханої.

І спогади. Як і раніше живу ними. Гудіння дробарки на млині. Наш перший поцілунок. День восьмого березня в будинку Васі Цвяха. І багато іншого мені постійно приходить в голову. Розбурхує мене, не дає спокійно відпочивати.

Невже Клава назавжди залишиться в минулому?

Може, знайдеться новий Ольвач, бажаючий отримати гарненьку жінку. Може, знайдеться ковирялка, яка зможе її собі підпорядкувати. Тому що з кожним роком наші сили для опору тануть. Ми змушені миритися з тим, з чим би не змирилися кілька років тому.

Лаю себе за ці песимістичні настрої. Але невідомість для мене найгірше. Скільки не бився, не отримав ніякої інформації.

Дядько Петро, як завжди, правий. Треба брати відпустку і відправлятися в дорогу, поки не втратив Клаву назавжди. Інакше буде пізно.

На роботі намагаюся навести довідки про Ліду.

— Лідка? — запитує у мене напарник, який довгий час працює на заводі. — Вона довго крутилася з Васьком. Але нещодавно він її похерив.

«Нічого собі, — думаю. — Ось це фінти!».

Кажу Ліді відкрито про те, що дізнався. Червоніє.

— Ми з ним давно порвали, — каже вона. — Він тут ні при чому.

— А мені кажуть, що нещодавно.

Ставлю жінці ще кілька запитань, намагаючись пересвідчитися у правдивості її слів. Але, як завжди, її в ступі не впіймаєш.

Знову не погоджуюся зайти до Ліди в гості. Знову йду на квартиру, в свою кімнату. Славно ж може початися у мене сімейне життя. Наречену не люблю і не поважаю, не знаю, від кого дитину доведеться виховувати.

В ці хвилини мені хочеться сховатися за колючий дріт. Щоб не бачити і не чути худу блондинку з маленькими безсоромними очима.

А якщо дитина дійсно моя!? Що тоді!? Як кинути свою дитину?!

Ці думки не дають мені спокою…

27.11.1952 рік

Від Клави, як і раніше, ніяких звісток. А Ліда кожен день нагадує мені про себе. Вона питає, що їй робити. Позбутися нашої дитини, чи будемо її разом виховувати. Робить це вона майже кожен день. Наполегливо і систематично.

Але я роблю все можливе, щоб зустрітися з Клавою. В нашому цеху запарка. Як тільки дадуть відпустку, поїду до неї.

Клава не з тих, хто розкидається своїми словами, забуває про свої обіцянки. У неї нікого, окрім мене, немає. Отже, з моєю коханою щось сталося…

В той день мене терміново викликали з роботи. Коли вийшов на прохідну, побачив поруч з онуком дядька Петра незнайому виснажену жінку в поношеному демісезонному пальті. Запитав, що їй від мене треба.

— Валера! Не впізнаєш?! — сказала вона.

Ще раз глянув на її високий лоб, тонкі губи, на знайомі туфлі… Переді мною стояла Клава. Без головного убору. Її коротке темно-русяве волосся було зав'язане на потилиці, утворюючи маленький хвостик.

— Клава! Ти?! — вигукнув я. — Думав, що тебе більше ніколи не побачу. Подумав, що залетіла на новий термін.

Вона подивилася на мене пронизливим поглядом карих очей. Сказала тихо:

— На волосинці втрималася. Трохи не запроторили.

— Хотіли смерть Ольвача на тебе списати?

— Вони і тебе хотіли запроторити. Ледве відбила. Казала, що у нас з тобою були випадкові зв'язки.

— Значить, не вийшло! Значить, ми на свободі!

— Я цього ще не відчула, — каже Клава.

— Що ж ти мені не писала? Один лист отримав.

— Писала кілька разів. Не знаю, чому ти не отримав. Я дивувалася, чому не отримувала відповіді. Думала, що ти змінив свою точку зору і забув наші слова, наші обіцянки…

— Значить, сталося якесь непорозуміння.

— Яке непорозуміння?!

— Тоді я не можу зрозуміти, в чому справа.

Сказав і замовк. Згадав маму. Вона не хотіла бачити в невістках зечку. Припускала, що та напише кілька листів. Не отримає відповіді. І перестане писати.

«Мама, мама, — звернувся до неї подумки, — що ти наробила? Ти могла позбавити нас з Клавою щастя».