Читати книгу - "Буремний Перевал"

домоглася в неї обіцянки не розповідати батькові про свою образу. Я пояснила їй, що він на дух не переносить усе, пов'язане з Буремним Перевалом, і що він дуже засмутиться, коли дізнається про її гостини. Та найбільш переконливими виявилися мої слова про те, що хазяїн страшенно розсердиться на мій непослух і вижене мене з дому. Кеті не могла цього допустити, тому вона дала мені слово і дотримала його, Хай там як, а вона була справжнє золотко!

Розділ дев'ятнадцятий

Лист із чорною облямівкою сповістив нас про день повернення хазяїна. Ізабелла померла, й він написав мені, щоб я замовила жалобне вбрання для його доньки та облаштувала кімнату для його племінника. Катрина нетямилася від радощів, що скоро побачить тата, і в захваті ділилася зі мною здогадами про незчисленні чесноти свого «справжнього» кузена. Нарешті настав вечір дня їхнього очікуваного приїзду. Зранку вона клопоталась у своїх дитячих справах, а зараз, вдягнена у нову чорну сукенку (бідне дитя! тітчина смерть не збудила у ній справжнього смутку), вона не відставала від мене, поки не вмовила спуститися разом із нею на дорогу — стрічати.

— Лінтон Гіткліф лише на півроку молодший за мене, — А щебетала вона, поки ми неквапно походжали по горбистому моховинню у затінку дерев. — Як це буде чудово, гратися разом! А тьотя Ізабелла надіслала таткові пасемце його волосся, воно в нього таке гарне: світліше від мого, зовсім як льон, і таке ж тонюсіньке. Я поклала його в маленьку скляну коробочку і часто думала, яке це щастя — побачитися з тим, кому воно належить. Ой! Я щаслива… І татко, любий, любий таточко! Чуєш, Неллі, давай наввипередки! Ну, біжімо!

Вона бігла, і поверталась, і бігла знов, і так багато разів, поки я своєю статечною ходою наблизилася до брами. Тоді дівчинка всілася на приступці біля стежки і спробувала терпляче чекати, але це виявилося неможливим: не могла й хвилини тихо посидіти.

— Як вони довго! — вигукувала вона. — Ой, я бачу куряву на дорозі — це вони! Ні? Коли ж вони будуть тут? А можна нам пройти ще трохи? Півмилі вперед, Неллі, лише на півмилечки! Ну, скажи «так!» Он до тих беріз на узбіччі!

Я була несхитною. І от нарешті її муки скінчилися: в полі нашого зору з'явилася карета. Міс Кеті завищала і простягла руки, ледве забачивши у вікні батькове обличчя. Він вийшов із карети майже так само схвильований, як і вона, і збігло чимало часу, поки вони змогли думати ще про когось, окрім самих себе. Поки вони втішались одне одним, я зазирнула до карети, щоб подбати про малого Лінтона. Він дрімав у кутку, загорнутий у теплий хутряний плащ — наче взимку. Бліде, кволе, зманіжене хлоп'я, що його можна було б прийняти за меншого брата хазяїна — така була між ними схожість. Але в його вигляді все свідчило про виняткову вередливість, якої Едгар Лінтон ніколи не мав. Едгар побачив, що я дивлюся на хлопчика, і замахавши руками, наказав мені тихенько прихилити двері ці та залишити хлопця у спокої, бо в дорозі він геть зморився. Кеті дуже хотілося хоч одним оком зазирнути досередини, але батько звелів їй іти, і вони повільно рушили собі парковою стежкою, а я поквапилася віддати розпорядження прислузі. — Послухай, люба, — сказав містер Лінтон своїй доньці, коли вони зупинилися на парадному ґанку. — Твій кузен не такий міцний і жвавий, як ти, і він зовсім недавно втратив матір — не забувай цього. Тому не слід чекати, що він одразу ж почне бавитися та ганяти разом із тобою. І не втомлюй його розмовами: дай йому спокій хоч цього вечора, гаразд?

— Так, так, любий таточку, — відповіла Катрина. — Але мені так хочеться його побачити, а він навіть не визирнув.

Карета зупинилася, сонька збудили, і дядько виніс його на руках та поставив на землю.

— Лінтоне, це твоя кузина Кеті,— мовив він, вкладаючи одну в одну їхні малі руки. — Вона вже любить тебе, і ти, будь ласка, не плач сьогодні, щоб її не засмучувати. Веселіше дивися! Подорож скінчено, можеш відпочивати і бавитись, як душа забажає.

— Тоді дозвольте мені піти до ліжка, — відповів хлопчик, ухилившись від обіймів Катрини, і підніс руку до очей, попереджуючи сльози, що несподівано з'явились в його очах.

— Ну, ну, будьте розумничком, — прошепотіла я й повела його в дім. — А то ще й вона заплаче — дивіться, як їй вас шкода!

Не знаю, чи то з жалю, чи ні, але лице його кузини стало таким же смутним, як і в нього, і вона підбігла до батька. Всі троє ввійшли в дім і піднялися до бібліотеки, де стіл уже був накритий до чаювання. Я зняла з Лінтона Гіткліфа плаща й капелюха і всадовила його на стільці біля вогню. Заледве вмостившись, він знову заплакав. Хазяїн спитав його, в чім річ.

— Я не можу сидіти на стільці,— шморгав хлопчик.

— Тоді ляж на канапі, а Неллі принесе тобі чай, — терпляче відповів його дядько.

Видно було, що дорогою він намучився зі своїм вередливим й хирлявим підопічним. Лінтон спроквола поплентався?» до канапи і ліг. Кеті зі своєю чашкою сіла на пуфику біля нього. Спершу сиділа мовчки, та її вистачило ненадовго: А вона вирішила зробити зі свого малого кузена ту улюблену іграшку, якої так їй кортіло. Вона почала гладити його волосся, і цілувати його, і поїти чаєм зі свого блюдця, як немовля. Це йому сподобалося, бо ж він і справді був, наче мала дитина; його сльози висохли, а лице освітила подоба усмішки.

— О, йому тут буде чудово, — мовив хазяїн, спостерігаючи за ними кілька хвилин. — Чудово… якщо тільки нам пощастить його вберегти, Неллі. У товаристві однолітки він вмить пожвавиться; він захоче одужати й одужає.

«Отож, якщо пощастить його вберегти!» — міркувала я, і мені було прикро усвідомлювати, яка це хистка надія. І до того ж, гадала я, як отакий пестунчик житиме у Буремному Перевалі? З такими товаришами і вчителями, як Гортон і його батько!

Все вирішилося дуже скоро — навіть швидше, ніж я очікувала. Після чаювання я відвела дітей нагору і, дочекавшись, поки Лінтон засне — доти він не хотів мене відпускати, — спустилася вниз. Я саме стояла біля столика в передпокої, запалюючи нічника для містера Едгара, коли з кухні прибігла служниця і сповістила мене, що слуга старшого Гіткліфа, Джозеф, бажає поговорити з хазяїном.

— Спершу я спитаю, чого він хоче, — мовила я, стривожившись. — Не