Читати книгу - "Королівська обіцянка"

Я була впевнена, що обидві наречені з жахом відмовляться від такого нареченого. Але зайвий раз переконалася в тому, як мало розуміюся на житті.

Прийом уже почався, коли Розину й Стеллу представили принцові-деспоту. Той повністю отямився: вимився, відпочив і переодягся у святковий одяг, який зшили за його міркою найкращі кравці Королівства. На ньому не було ні ланцюгів, ні мотузок, проте біля кожних дверей стояло по стражнику, а на горизонті маячив похмурий Гарольд із посохом напереваги. Не звертаючи уваги на охорону, принц поводився, як вельможа у власному замку. Він поштиво й разом з тим недбало вклонився принцесам і завів з ними розмову. До мене долітали лише окремі слова.

Прибіг комендант — квапити гостей униз, до зали на прийом. Принц-деспот зробив вигляд, що дуже поспішає, і ніби ненароком простяг руку Стеллі. Розіна, не втрачаючи ні секунди, підстрибнула (а зросточок вона мала невеликий, трохи вища за мене), висмикнула кістяний гребінь із волосся Стелли й, сильно відіпхнувши суперницю, полоснула її гострими зубами по вусі. Після чого, наче й нічого не сталося, обіперлася на руку принца-деспота й пішла з ним униз, не звертаючи уваги на варту й мелячи язиком, як молотарка. Бідна зла недотепа! Гарний, високий, сильний чоловік із владним обличчям і вкрадливим голосом, воїн і полководець, що не знає пощади, — Розіна була щаслива до нестями…

Я підскочила до Стелли. У неї кров текла з роздертого вуха, комірець був забруднений, а зачіска зовсім розпатлалася. Не кажучи ні слова, я торкнулася до подряпини набалдашником посоха.

Кровотеча відразу ж припинилася.

— Стелло, я така рада!

— Чому? — вона дивилася на мене з дивним виразом обличчя, я не відразу зрозуміла, що це втома. — Обіцянку не виконано, і ми… я в тому винна!

— Чому ж ви? — я розгубилася.

— Бо… мені не треба було їх слухати. Мені треба було самій давним-давно відмовитися від цієї Обіцянки. А тепер пізно.

— Так… — протягла я. — Тепер запізно… Але ж вони винні більше! Філумена, Алісія…

— Дуже вас прошу, йдіть на прийом, — в очах Стелли швидко народжувалися сльози. — Мені треба… причепуритися.

— Ви ні в чому не винні, — сказала я, прекрасно розуміючи, що мої слова звучать непереконливо.

Вона хитнула головою:

— Я злякалася. Що вони мене зневажатимуть. Побоялася піти одна проти них… І ще я подумала: от я відмовлюся, а вони вийдуть заміж за принців. Усе одно сталося саме так. Вони вийдуть заміж за принців, а я… Через мене вмре король.

— Ні! Він не вмре. Ми вам знайдемо нареченого, — заговорила я гаряче, переконуючи себе та її. — І… не заздріть їм! Ці принци не такі вже…

Я запнулася. Правду кажучи, «не такий уже» був один тільки деспот. Інші — дуже хороші принци. Це несправедливо.

Ну чому Уймі захотілося обов’язково Філумену? Чому саламандра збожеволів від рудого волосся Алісії? Навіщо колишньому бранцеві товста Ортензія?

— Пані магу дороги! — наді мною навис комендант. — Прийом починається! Пані принцесо Стелло, я попросив би…

— Так, — змертвілим голосом сказала Стелла. — Зараз.

І пішла, не оглянувшись ні на мене, ні на коменданта.

* * *

На прийомі мені було не до тривожних думок. Усі навколо просто з розуму сходили від радості, тисячі очей стежили за кожним рухом наречених. Почалося святкування з офіційної частини: це означало, що король із трону звернеться до присутніх із промовою.

Оберон дуже коротко розповів про історію Обіцянки, а потім одразу сказав, що в залі перебувають дві людини, яким і женихи, і наречені повинні дякувати за своє майбутнє щастя. Уйма дико завертів очима — дикун дикуном, у юрбі злякано заохали, а Філумена мало не знепритомніла. Я підвелася з місця, дерев’яна, як Буратіно, почервоніла під величезною кількістю поглядів і відразу сполотніла, побачивши, як дивиться принц-деспот. От він якраз не збирався дякувати мені за майбутнє щастя, це відразу було ясно.

Потім усі стали підходити й знайомитися з принцами, розпитувати їх і кидати компліменти, тобто хвалити за красу, шляхетність і скромність. Я забилася в куточок, але мене все ж знайшли: і канцлер, і придворні дами, і ще хтось, кого я абсолютно не знала, навперебій стали розповідати мені, який я великий маг і відважна людина — могутня, чесна, віддана Оберону! Мені б утекти подалі від цих улесливих слів, але вони всі говорили й посміхалися, заступаючи мені дорогу. Хвилин через двадцять довелося сказати, що мені терміново треба в туалет, але вони й після цього не відразу мене відпустили. Вибравшись із залу, я відсапалася й раптом побачила двох людей, що стояли біля вікна спинами один до одного.

Вони щойно посварилися, про це свідчили і їх пози, і обличчя. Я хотіла прослизнути повз них і не втручатися не у свою справу, але тут я впізнала цих двох і вже не змогла рушити з місця.

Це були принцеса Ельвіра й принц Олександр! Син і невістка Оберона! Це через них я залишила свого часу мандрівне Королівство, це їх виручала зі стількох халеп, це через них Оберону довелося дати свою дурну Обіцянку!

Для мене минуло чотири з половиною місяці, для них — шість років. Ельвіра розжиріла. Милий вираз, що колись робив її схожою на Мальвіну, зник з її обличчя: натомість там оселилося вічне невдоволення й озлобленість на весь світ. Олександр постарів не на шість років, а на всі десять: його м’яке волосся сильно порідшало на маківці, щоки запали, під очима набрякли мішки, а ніс почервонів.

Він що, п’яничка?

Вони одночасно поглянули на мене. Спершу з роздратуванням: чого, мовляв, утупилася? Наступної миті їхні очі розширилися. Вони мене впізнали.

— Привіт, — сказала я якомога недбаліше. — Як справи?

— Не дочекаються, — пробурмотіла Ельвіра. — Вітаю, ти таки зуміла вислужилася перед Обероном. От тільки цікаво, де він візьме п’ятого принца!

Я трішки постояла, дивлячись на них з Олександром. А потім подумала: ну що я можу їм сказати?

Мовчки повернулася й пішла — подалі від зали, де веселилися й святкували заручини, подалі від оцих двох, що так бездарно витратили своє життя. Адже вони колись зрадили Королівство й Оберона, а зі зради ніколи нічого хорошого вийти не може. Тут уже, як кажуть, «і до ворожки не ходи»…

От лише одного я не розумію. Як в Оберона міг вирости такий жалюгідний син?

Замок стояв пусткою, тільки подекуди траплялася охорона. Стражники переступали з ноги на ногу: вони б із задоволенням зараз веселилися з усіма, та — не можна, служба. Одного-двох я впізнала. Інші впізнавали мене й віддавали честь,