Читати книгу - "Фортеця для серця"

— За твоє малювання, — засміялася. — Якби не воно, цього малого пустунчика не було б.

Леся вщипнула за рожеву щічку маленьку Миколину копію — і довкола посипалися дзвіночки безтурботного дитячого сміху. Що ж. Нехай вона тепер не малює. Бо не може. Нема коли. Але колись… потім… неодмінно намалює в ліжечку кирпате маля, якому сниться гойдалка з квітів.

Її дні теж скидаються на гойдалки, але вона не жаліється. Ні. Лише тримається щосили за поруччя, щоб не випасти. А потім міцніше стискає кулаки й вирушає воювати на невидиму лінію бою.

* * *

— Доброго ранку, бабусенько! Що снилося?

До цього питання за місяць звик навіть товстенький павук у верхньому кутку вікна. Іноді його проганяє санітарочка вологою ганчіркою, але скоріше для годиться, бо волохатий господар усе одно повертається в облюбоване місце й виплітає нову павутину. Леся не чіпає комахи, адже бабуся любить спостерігати, як довгенькі лапки роблять срібні павутинки. Хоч удень вони видаються золотими, бо їх визолочує сонце.

Шкода, проте в лікарняній палаті дуже мало кольорів. Сірий і брудний жовтий. І все. Може, тому щоранку Леся чіпляє на обличчя усмішку, забарвлену в усі кольори веселки. Дівчина сама собі здивувалася, коли вперше змогла всміхнутися отак барвисто. Просто нічого іншого не лишалося: крім її усмішки, у бабусі не було нічого. Звичне життя вирувало десь за вікном. От художниця й поклала собі, що приноситиме його частинку в усмішці.

— Як ти почуваєшся?

— До… б… р… е.

Бабусі важко даються слова. Звуки плутаються, губляться, а то й зовсім зникають. Але Леся не здається й змушує стареньку говорити хоч кілька слів на день.

— От і чудово! Будемо зараз вмиватися й снідати. Я бульйончик із півника привезла. Тітка Дуся свого горластого вояку зарізала. Хоч і молодий, але я варила, певно, години зо дві. Зате пахне! Тітко Лідо, зараз і вам дамо скуштувати.

Палатна сусідка всміхнулася. У неї вже виходило всміхатися.

— Золота ти дитина, Лесю! Нехай би долю світлу Господь тобі послав!

Дівчина знітилася й заходилася діставати слоїчки, скляночки, хлібець.

— Бабуню, учора останній укол зробили, еге?

Хвора кивнула головою, а Леся вхопила руку й поцілувала.

— Отже, у понеділок додому!

У кутиках старечих очей заблищали сльози. Вона таки вижила. А якщо вижила, то, значить, і на ноги зведеться, бо є для кого жити далі.

За кілька днів у кабінеті завідувача втомлений життям чоловік милувався Лесиною веселковою усмішкою. Дивився й згадував колишнє, давноминуле й від того ще прекрасніше. Він же вмів так само всміхатися. Коли то було? А сьогодні самі справи, справи, справи… Хворі. Тяжкохворі. Подяки й банкноти в білих конвертах. Усе остогидло, хочеться просто всміхнутись у відповідь цій зеленоокій німфі. І він усміхається. Щиро, розкриваючи навстіж душу.

— Лесю, ти чарівниця! Ніхто з нас не давав оптимістичних прогнозів, але бабуся, хоч як дивно, має досить стабільні показники.

— Правда? Вона одужає?

— Цілком — то хтозна, але… Усміхайся їй отак щонайчастіше. Твоя усмішка, дитинко, цілюща.

Леся шаріється.

— Дмитре Савовичу, не змушуйте мене червоніти.

Сивий чоловік іще раз пильно вдивляється в знімки, відкладає й огортає дівчину раптовою ніжністю, знімаючи свій панцир. Чи обладунки бога.

— Лесю, я не можу нічого гарантувати. Запам’ятай, багато залежить від вас. А тобі, красуне, я і своє життя довірив би. І не смійся…

* * *

Те літо здалося коротким, як постріл, і нескінченним, немовби потяг без жодного вікна. Леся добре запам’ятала спеку, адже бабусю доводилося мити щодня, щоб на шкірі не було виразок, дуже небезпечних для літніх людей. Але куди небезпечніший був безрух. Дівчина вперто день при дні робила з бабцею гімнастику. Уважно спостерігала за фахівцями й за кілька сеансів могла самостійно давати уроки лікувальних вправ.

— І де в тебе стільки сил береться, дівчинко? Я он доросла тітка, а так не виходить. Тільки крекчу, а виходить пшик.

— Тіточко, та мені ж не важко… Аби бабуня швидше одужала.

— З такою доглядальницею скоро бігатиме.

Господині справді покращало, тільки-но вона повернулася додому. Будинок із радості аж димаря ще вище вгору задер, як кавалер чи вірний друзяка.

— Ме…ні ліпше, Лесю.

Дівча те бачило й тішилося найменшому успіхові, крихітному крокові, який вів уперед, до нормального життя.

— Хороша моя! Бабцю…

— Що?

— Не лякай мене більше так. Добре?

Старенька всміхалася й нишком стримувала сльози вдячності. Її дівчинка виросла. Так швидко виросла. Красуня стала, а серце в грудях відкрите всім вітрам. Мов без шкіри. Де ж ти є, її доленько? Оце б заміж віддати, тоді й помирати не страшно.

— Бабцю…

— Що?

— Я картоплю копати. Латочка невеличка лишилась. А мені ж скоро… на навчання.

Старенька кивнула, підперши всохле підборіддя рукою. Вона тепер днями дивиться у вікно. Усе дивиться й дивиться… Мо’, кого виглядає?

* * *

Вересень дзвенів блакиттю. Такого прозорого неба восени Леся ще не бачила. Ішла міськими вуличками, вдихала грудьми рух, гамір, блиск і подумки прощалася. Вона повернулась в університет, щоб перевестися на заочний відділ. Бабусі нічого не сказала й тітці не призналася, але надумала твердо. Хоч боліло, ще й як боліло. Хотілося повернутися до своєї кімнатки на околиці міста, торкнутися пензлів, дістати фарби й забути про все на кілька днів. Просто малювати. Вона так і зробила. Малювала. З ранку до ночі. Як одержима. Немов смертник перед розстрілом.

Господиня, тітка Віра, дивилася на вимащену фарбами дівчину й хитала головою. Жінка здогадувалася, однак у душу не лізла, нічого не розпитувала. Тільки чай ставила поблизу мольберта, а той холонув за кілька годин, бо художниця не могла відірватися від свого творіння й на мить. Це все одно, що під час пологів запропонувати породіллі трохи перепочити. Лесі здавалося, що коли зупиниться, то й дихати перестане. Тітка не сварила, не змушувала, натомість тихенько забирала чашку, а на її місце ставила іншу, гарячу й запашну, сподіваючись, що до чаю таки дійде черга. Коли навколо чорнильною завісою спускалася ніч, дівчина поверталася в дім знесилена, виснажена й щаслива.

Картини, що народилися тими вересневими днями, були дивовижні. Навіть Леся простоювала навпроти своїх праць по кілька годин і просто дивилася. Ота золота рідина щастя, яка назбиралася в дівчині, тепер вихлюпувалася назовні потужними хвилями, передчуваючи, що скоро не матиме такої можливості.

— Неймовірно. Лесю!.. Як так? Ти не можеш кинути навчання! Ти бачиш їх? Ти