Читати книгу - "Червоногрудка"

до чого. Ось воно, ланка загадки, якої бракувало, посередник в операції з гвинтівкою Меркліна. Поліцейський. Том Волер. Природно. Для такого недолюдка, як Ульсен, десять тисяч крон — величезні гроші. Старий. Кола, пов’язані з торгівлею зброєю. Симпатія до правих екстремістів. Принц, який незабаром стане інспектором. Усе ж це ясно як білий день — так ясно, що Елен здивувалася: як вона — людина, що вміє вловлювати приховане значення там, де інші його не помічають, — не зрозуміла всього цього раніше. Можливо, це вже параноя, але поки вона чекала в машині, коли Том Волер вийде з ресторану, її не полишала думка: досить йому піднятися по службі’ ще вище (що цілком можливо) — і він зможе обкручувати й не такі махінації, прикриваючись владою, як щитом. І хто знає, кого з поліцейських він устиг завербувати. Їй здавалося, що більшість співробітників не дадуть втягнути себе ні в що подібне. Але цілком — до кінця — вона була впевнена тільки відносно однієї людини — Харрі.

Нарешті додзвонилася. Не зайнято. На тому кінці ніколи не буває зайнято. Візьми ж слухавку, Харрі!

Ще їй було ясно, що рано чи пізно Волер поговорить з Ульсеном і довідається, що сталося. Елен ні на мить не сумнівалася, що тоді їй постійно загрожуватиме смертельна небезпека. Треба діяти швидко, вона не може собі дозволити жодного неправильного кроку. Потік думок урвав чоловічий Голос:

— Холе слухає. Говоріть.

Пі-і-і.

— Хай тобі, Харрі! Це Елен. Тепер йому не втекти. Передзвоню тобі на мобільний.

Затиснувши слухавку між плечем і вухом, вона почала гортати телефонний довідник на літеру «X», випустила його з рук, і він з гуркотом упав додолу. Лаючись про себе, Елен нарешті знайшла номер мобільника Харрі. Добре, що він ніколи з ним не розлучається, подумала вона, набираючи його телефон.

Елен Єльтен жила на третьому поверсі недавно відремонтованого будинку. Її сусідкою була ручна синиця на ім’я Хельге. Елен, як і раніше, здавалося, що вона чує гурчання Волерової машини.

Ракель Фьоуке розсміялася:

— Якщо вже ви з Ліндою домовилися потанцювати, потоптатися доведеться.

— Еге ж. Або втікати що є духу.

Запала мовчанка, і Харрі подумав, що його слова могли не так зрозуміти. Тому він поквапився запитати:

— А як вийшло, що ти почала працювати в СБП?

— Через російську, — відповів вона. — Я ходила на курси російської мови при Міністерстві оборони, а потім два роки була перекладачем у Москві. Курт Мейрик запросив мене до СБП вже тоді. Після вивчення права я подалася прямо до тридцять п’ятого відділу СБП. Я думала, що справді даю користь.

— А це не так?

— Ні, звичайно! Сьогодні ті, з ким ми разом училися, працюють удесятеро більше, ніж я.

— Ти могла б піти зі свого місця і зайнятися тим самим, що й вони.

Вона знизала плечима.

— Мені подобається моя робота. А цим може похвалитися далеко не кожен.

— У цьому щось є.

Пауза.

«У цьому щось є». Невже не можна було бовкнути щось розумніше?

— А ти, Харрі? Тобі подобається твоя робота?

Вони все ще стояли, повернувшись до танцюючих, але Харрі побачив, куди вона показує йому очима. Йому набігало на думку різне. Що в неї довкола очей — усмішливі зморшки, що дачний будиночок Мускена неподалік того місця, де знайшли стріляні гільзи від гвинтівки Меркліна, що, за даними «Даґбладет», сорок відсотків норвежок, які мешкають у містах, зраджують своїх чоловіків, що потрібно розпитати дружину Евена Юля, чи не пам’ятає вона трьох норвезьких вояків полку «Норвегія», поранених або вбитих гранатою, кинутою з літака, і що треба б заскочити на новорічний розпродаж костюмів у «Дресманне», який так рекламували по ТБ-3. Але чи подобається йому його робота?

— Іноді, — сказав Харрі.

— І що тобі в ній подобається?

— Не знаю. Мабуть, це по-дурному звучить?

— Не знаю.

— Я кажу це не тому, що не думав про те, чому я став поліцейським. Я про це думав. І все одно не знаю. Може, мені просто подобається ловити поганих хлопців і дівчат.

— А що ти робиш, коли не ганяєшся за поганими хлопцями і дівчатами? — поцікавилася вона.

— Дивлюся «Останнього героя».

Вона знову розсміялася. І Харрі подумав, що ладний говорити найдурніші на світі речі, аби вона так сміялася. Але опанував себе і розповів дещо серйозне про своє життя, дійшовши до справді неприємних речей, раптом зрозумів, що не так вже їх і багато. І, позаяк вона як і раніше слухала його з цікавістю, він розповів ще про батька і про Сеструнчика. Чому всі оповідки про себе він закінчує розповіддю про сестру?

— Напевно, хороша дівчина, — сказала Ракель.

— Найкраща, — кивнув Харрі. — І найхоробріша. Її ніколи не лякає невідомість. Вона живе, як льотчик-випробувач.

Харрі пригадав випадок, коли Сеструнчик розповіла йому про одну квартиру на Якоб-Оллс-ґате, яку бачила в розділі «Нерухомість» у газеті «Афтенпостен». Їй сподобалися шпалери — схоже на її дитячу в Оппсалі. І вона купила її на аукціоні за двадцять тисяч крон — рекордна ціна за квадратний метр в Осло того літа.

Ракель Фьоуке так сміялася, що розлила текілу на піджак Харрі.

— Найкраще в ній — це те, що, навіть коли її літак розбивається, вона лише струшує з себе пил і — вперед, назустріч новим пригодам.

Вона протерла його піджак хустинкою.

— А ти, Харрі? Що ти робиш, коли твій літак розбивається?

— Я? Ну-у… Перший час просто лежу. Але потім знов підводжусь, іншого вибору все одно немає.

— У цьому щось є, — сказала Ракель.

Він глянув на неї: сміється? В її очах блищав пустотливий вогник. Вона теж випромінювала енергію, але це схоже, щоб її літак розбивався.

— Тепер ти розкажи що-небудь, — попросив Харрі.

У Ракелі не було сестер — вона була єдиною дитиною. Тому вона стала розповідати про свою роботу.

— А ми тут рідко когось ловимо, — говорила Ракель. — В основному справи вирішуються по телефону або на фуршеті в посольстві.

Харрі криво посміхнувся:

— І як же вирішувалася справа з тим секретним агентом, якого я підстрелив? — запитав він. — По телефону чи на фуршеті?

Ракель замислено поглянула на Харрі, вивудила із склянки шматочок льоду і, тримаючи його двома пальцями, підняла до очей. Крапелька води стекла по її долоні, прослизнула під тонким золотим браслетом і потекла вниз, до ліктя.

— Ти танцюєш, Харрі?

— Здається, я щойно хвилин десять говорив, як я ненавиджу танці.

Вона знову схилила голову набік.

— Я запитую, чи не потанцюєш ти зі мною?

— Під цю музику?

З динаміків лилася в’язка,