Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

Ліліан глянула на обличчя Клерфе й подумала: «Ні, тільки не в’язниця кохання, проти якої не можна збунтуватися, залишається лише втеча! Феєрверк згорів, не варто порпатися в попелі».

Авто в’їхало у двір готелю. Якийсь англієць у купальному плащі спускався на пляж. Клерфе допоміг Ліліан вийти, не дивлячись на її.

– Тепер ти рідко мене бачитимеш, – промовив Клерфе. – Завтра почнуться тренування.

Він перебільшував, перегони мали відбуватися в межах міста, і тренування були неможливими. Вулиці можна було перекрити для руху тільки на час самих перегонів, тренування зводилося до того, що гонщики проїжджали дистанцію і запам’ятовували, де їм доведеться перемикати швидкості.

Ліліан раптом уявила собі все, що станеться між нею і Клерфе, їй здавалося, що вона бачить довгий коридор. Коридор стає усе вужчим і вужчим і врешті сліпим. Вона не може йти ним. Усі інші, що мали час на розлуку, могли. Вона – ні. У коханні не було повернень, ніколи не можна було починати заново. Те, що відбувалося, залишалося в крові. Клерфе ніколи вже не може бути з нею таким, як раніше. Може, з будь-якою іншою жінкою, але не з нею. А того, що було між ними, не вдасться повернути так само, як і час. І ні жертви, ні готовність на все, ні добра воля – ніщо не може допомогти, такий похмурий і безжальний закон любові. Ліліан знала його, тому хотіла відійти. Решта життя була для неї всім її життям, а в житті Клерфе то була тільки дуже маленька частка. Тому все залежало від неї, а не від Клерфе. У них було надто нерівне становище, те, що для нього було тільки епізодом, незважаючи, що він сам у це не вірив, для неї було кінцем. Вона не могла жертвувати собою і була в цьому переконана. Не відчувала ні печалі, ні смутку, навіть на це у неї замало часу, але вона відчувала ясність, що нагадує ясність світанку. І коли ця ясність з’явилася, зник останній туман непорозумінь. Вона усвідомила маленьке, виразне щастя, яке виникало з прийняттям рішення. А разом з ним – о диво! – повернулася ніжність до Клерфе, але вже не була небезпечною.

– Жодне з твоїх тверджень несправжнє, Клерфе, – сказала Ліліан зміненим голосом. – Жодне! Забудь про це! Все це неправда! Все!

Вона побачила, що його обличчя посвітліло.

– Ти зостанешся зі мною? – швидко поцікавився він.

– Так, – відповіла Ліліан. Протягом цих останніх днів вона не хотіла більше жодних сварок.

– Ти розумієш врешті, чого я хочу?

– Так, я розумію, – відказала вона й усміхнулася.

– Ти вийдеш за мене?

Він не відчув її вагання.

– Так, – сказала вона. Бо й це було для неї тепер байдуже.

Клерфе уважно придивлявся до неї.

– Коли?

– Коли захочеш. Восени.

Він помовчав.

– Нарешті! Нарешті! Ти ніколи про це не жалітимеш, Ліліан!

– Я знаю.

В одну мить усе змінилося.

– Ти втомлена! Ти мусиш бути смертельно втомлена! Навіщо нам це все було? Ти мусиш спати, Ліліан! Ходи, я відведу тебе нагору.

– А ти?

– Я візьму приклад з того англійця, скупаюся, а тоді проїдуся вулицями, перш ніж почнеться рух. То тільки рутина, я знаю цю трасу. – Він стояв на порозі. – Але ж я ідіот! Я програв більш ніж половину з того, що раніше виграв! Зі злості!

– Я виграла.

Ліліан кинула на стіл торбу з жетонами.

– Я не рахувала їх.

– Завтра знову виграємо. Ти підеш зі мною до лікаря?

– Так. А зараз я мушу спати.

– Спи до полудня. Потім щось з’їмо і знову підемо спати. Я безмежно тебе кохаю!

– Я тебе також, Клерфе.

Він обережно зачинив за собою двері. «Уперше так, мовби виходив від хворої», – подумала вона й виснажена сіла на ліжку. Вікно було відчинене. Вона бачила, як він сходить на пляж. «Після перегонів, – подумала вона. – Я спакуюся і після перегонів виїду, коли йому доведеться вирушити до Рима. Ще кілька днів». Вона не знала, куди поїде Клерфе. Зрештою, байдуже. Вона просто мусила відійти.

20

Кожне коло мало трохи більше трьох кілометрів, але траса бігла вулицями Монте-Карло, якраз центром міста, довкола порту, вгору до казино й назад, у багатьох місцях вона була така вузька, що ледве вистачало місця для обгону, складаючись переважно із закрутів, подвійних віражів, закосів у формі шпильки та під гострим кутом. Треба було проїхати сто таких кіл – понад триста кілометрів, а це означало, що гонщик мусить десятки тисяч разів перемикати швидкості, гальмувати, рушати з місця, знову перемикати швидкості, гальмувати та знову рушати.

– Майже карусель, – сказав із посмішкою Клерфе до Ліліан. – Щось на зразок циркової акробатики. Ніде не можна розігнати авто бодай до половини максимальної швидкості. Де ти сидиш?

– На трибуні. Десятий ряд праворуч.

– Буде гаряче. Маєш якийсь капелюх?

– Авжеж, – Ліліан показала брилика, якого тримала в руці.

– Добре. Увечері ми будемо їсти лангустів у «Павільйон д’Ор» біля моря і попивати холодне вино. А завтра поїдемо до одного мого знайомого – він архітектор і зробить нам план перебудови дому. Дім буде світлий, з великими вікнами й сонячний.

Тренер гукнув щось Клерфе італійською.

– Починається, – сказав Клерфе застібаючи під шиєю білий комбінезон. Він вийняв з кишені шматок дерева й поплескав ним по авті, а відтак по долоні.

– Готово? – крикнув тренер.

– Готово.

Ліліан поцілувала Клерфе та виконала ритуальні забобони: буцім поплювала на авто й на комбінезон Клерфе і прошепотіла якесь заклинання, яке мало б викликати зворотну дію, відтак підняла руку з двома розчепіреними пальцями в напрямку шосе й боксів, де знаходилися інші авта, – це було «vettatore», спеціальне заклинання проти лихого ока. Коли Ліліан пішла до виходу, італійці-механіки дивилися на неї з німим обожнюванням. Ідучи, вона чула, як за її спиною молиться тренер:

– О, солодка крове Ісуса й Ти, Матір Усіх Скорботних, допоможіть Клерфе, і Фріджеріо.

У дверях Ліліан озирнулася. Дружина Маркетті та два інші водії сиділи вже з секундомірами й картками паперу на своїх місцях. «Мені не варто було його залишати», – подумала Ліліан і підняла руку. Клерфе засміявся і помахав їй у відповідь. Він здавався зараз зовсім молодим.

– А ви, всі святі, спаліть опони конкурентів удвічі швидше, ніж наші! – молився тренер, після чого крикнув: – Готові до старту! Стороннім вийти!

Стартувало двадцять авт. Після першого кола Клерфе їхав на восьмій позиції, він не мав найкращого місця на старті й, коли рушали, трішки забарився. Тепер він тримався за Мікотті, про якого знав, що той буде