Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

На четвертому колі Монті обігнав Саккетті на рівній дорозі, що вела вгору до казино, витискаючи максимальні можливості двигуна. Клерфе, який сидів йому на хвості, також розігнався і обігнав Саккетті перед самим тунелем. Коли виїхав з тунелю, побачив, як авто Мікотті починає диміти й відстає. Він обігнав його й рушив у погоню за Монті. За три кола він наздогнав його на «шпильці» і причепився, як тер’єр, до його задніх коліс.

«Ще дев’яносто два кола й сімнадцять конкурентів», – подумав Клерфе, коли побачив друге авто, що зупинилося біля Мікотті. Тренер сигналізував йому, щоб він поки що не рвався вперед, мабуть, Фріджеріо й Маркетті, які терпіти не могли одне одного, вирішили воювати між собою, замість підкорятися дисципліні та їхати колективно, і тренер хотів тримати Клерфе й Мейєра в резерві на випадок, якщо лідери потрощать свої авта.

Ліліан бачила, що вся зграя мчала повз трибуни частіше, ніж кожні дві хвилини. Швидкість, з якою це відбувалося, робила в її очах перегони ще безглуздішими. Щойно авта були ще тут, але досить було на секунду відвернутися, як вони знову з’являлися на тому ж місці, тільки в дещо іншому порядку; здавалося, вони не пропадали з овиду, а просто пересувалися назад і вперед, мов скельця в магічній камері. «І як тільки вони можуть порахувати ці сто кіл!» – подумала Ліліан, а потім згадала тренера, який молився, пітніючи та проклинаючи, і показував гонщикам таблички та прапорці, увесь час міняючи їх відповідно до якогось секретного коду.

Після сорока кіл вона хотіла вже йти. Мала враження, що повинна тепер, саме зараз, виїхати – перш ніж перегони закінчаться. Перспектива стеження за наступними шістдесятьма колами з невеликими переміщеннями на трасі здалася їй марнуванням часу, таким же, як і змарнований час до її від’їзду з санаторію. У неї в торбинці лежав квиток до Цюріха. Ліліан купила його вранці, коли Клерфе востаннє об’їжджав дистанцію. Квиток був на післязавтра. Цього дня Клерфе повинен був відлетіти до Рима. За два дні він збирався повернутися. Літак Клерфе відлітав уранці, потяг від’їжджав увечері. «Я вислизаю, як злодій, – подумала вона, – ніби якийсь зрадник. Так само, як у санаторії я хотіла вислизнути від Боріса. А врешті все ж мусила відбути розмову з Борісом, але що це дало? У таких випадках завжди звучать фальшиві слова, люди завжди брешуть, бо правда тоді – безглузда жорстокість, а потім вони відчувають гіркоту й відчай, бо не зуміли розлучитися інакше, бо останні спогади, які їм залишилися, – це спогади про сварки, непорозуміння і ненависть».

Вона почала шукати в торбі свій квиток. Раптом їй здалося, що вона його загубила. Цього моменту було достатньо, щоб її прикувати до місця. Незважаючи на спекотне сонце, її морозило. «У мене знову піднялася температура», – подумала Ліліан. Натовп навколо неї заволав. Унизу, там, де виднівся блакитний мініатюрний порт і білі яхти, на яких юрмилися люди, маленьке, наче іграшкове, авто раптом протиснулося боком і обігнало інше.

– Клерфе! – вигукнула радісно огрядна дама поруч неї, ляскаючи програмкою по товстих стегнах під полотняною сукнею. – The son of a gun made it![6]

За годину Клерфе уже вийшов на друге місце. Він тепер із зимною кров’ю, безжально переслідував Маркетті. Клерфе хотів ще його випереджати, бо йому не квапилося, міг це зробити після вісімдесятого кола, ба навіть на дев’яностому, він хотів його тільки переслідувати, тримаючись на невеликій відстані, аж поки той почне нервувати. Він не бажав ще раз ризикувати, перенапружуючи мотор, він розраховував, що це зробить Маркетті в надії позбутися свого переслідувача. Маркетті так і вчинив без жодних наслідків для двигуна, та все ж Клерфе відчув, що Маркетті дуже стурбований, адже йому не вдалося досягти своєї мети – відірватися від Клерфе. Маркетті став блокувати дорогу й віражі, він не хотів пропустити Клерфе вперед. Клерфе почав хитрувати, роблячи вигляд, ніби має намір обігнати Маркетті, насправді навіть цього не пробував, а в результаті Маркетті почав уважніше спостерігати за ним, ніж за власним автом, і став менш обережним.

Так вони зробили коло й добряче обігнали кількох гонщиків. Обливаючись потом, тренер показував Клерфе таблички й махав прапорцями. Він вимагав, щоб Клерфе не йшов на обгін. Маркетті належав до тієї самої «стайні», і достатньо було, що він уже перед тим, змагаючись із Фріджеріо, втратив опону й відстав від Клерфе на цілу хвилину, між ними було вже п’ять інших гонщиків. Самого Клерфе наздоганяв тепер Монті, але ще не вчепився йому в колеса. Клерфе, зрештою, швидше долаючи віражі, легко позбувався суперника.

Знову проїхали біля боксів. Клерфе бачив, як тренер волає до всіх святих, а водночас трясе на його адресу кулаками, щоб не тримався надто близько до Маркетті, котрий дав перед тим тренерові розпачливий знак, щоб стримав Клерфе. Клерфе кивнув і відстав на довжину авта, але не більше. Він хотів виграти ці перегони, чи з благословенням тренера, чи без нього. Він також хотів отримати премію за перемогу, а крім того поставив на себе в тоталізаторі. «Я потребую грошей, – подумав. – На майбутнє. Дім. Життя з Ліліан». Через кепський старт він трохи відстав, але знав, що виграє, почувався дуже спокійним, у дивній рівновазі між концентрацією і розрядкою, яка дає певність, що нічого ніколи не може з ним статися. Це було щось як яснобачення, котре вилучає будь-які сумніви, вагання і невпевненість. Раніше Клерфе часто переживав цей стан, але останніми роками йому не раз його бракувало. То була одна з рідкісних хвилин чистого щастя.

За черговим закрутом Клерфе побачив, що авто Маркетті раптом затанцювало і стало упоперек дороги, пролунав скрегіт розтрощеного металу об перешкоду. Він побачив, як чорна калюжа мастила заливає трасу, як два інші авта на величезній швидкості зіткнулися одне з одним, як авто Маркетті, наче у сповільненому темпі, дуже повільно перекидається, водій пролітає в повітрі й падає на землю, сотнями очей Клерфе вдивлявся в шосе, намагаючись знайти хоч якийсь просвіт, у який можна було втиснути авто, але просвіту не було, шосе раптом різко збільшилося і водномить скорчилося, Клерфе не відчував страху, він лише прагнув наскочити на інше авто не під прямим кутом, а боком, в останню мить він ще встиг подумати, що варто звільнитися від керма, але руки були надто повільні, все злетіло вгору, він раптом став невагомим, а відтак дістав удар в огрудину та другий в обличчя,