Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

Обличчя Клерфе спохмурніло. Він зробив знак офіціантові, щоб той приніс ще одну пляшку вина.

– Ви ще сьогодні гратимете? – запитав Фіола Клерфе. – Звичайно ж, ні.

– Чому? Смуги везіння теж приходять смугами. Можливо, сьогодні знову «чорне» вийде тринадцять разів підряд.

– Він не повинен грати далі, – сказав Фіола Ліліан. – Не сьогодні. Це старий принцип, як світ.

Ліліан глянула на Клерфе. Цього разу він не попросив її бути поруч, щоб приносити йому щастя. І вона знала чому. «Який він дитячий, – подумала вона з ніжністю, – і як безглуздо він ревнує! Невже він раптом забув, що справа не в комусь іншому, а тільки у власному почутті?»

– Грати потрібно вам, – сказав Фіола. – Ви тут уперше. Чи не хочете зіграти за мене? Ходімо!

Вони підійшли до іншого столу. Фіола почав робити ставки. За кілька хвилин Ліліан теж придбала трохи жетонів. Вона грала обережно і ставила невеликі суми. Гроші означали для Ліліан дуже багато. Вони були для неї частинкою життя. Вона не бажала перебувати в залежності від стрийка Ґастона, від його буркотіння і подачок. Ліліан майже відразу ж почала вигравати.

– Ось що означає щаслива рука, – сказав Фіола, який програвав. – Ця ніч ваша. Ви не заперечуєте, якщо я ставитиму так само, як ви? Буду вашою тінню?

– Ви про це пошкодуєте.

– Але не в грі. Ставте так, як вам спаде на думку.

Деякий час Ліліан ставила то на «червоне», то на «чорне», потім на другу «дюжину» і, нарешті, на різні номери. Двічі вона виграла на «зеро».

– Ви улюблениця небуття, – сказав Фіола.

За столом з’явилася стара з черепахою. Вона сіла навпроти Ліліан. Обличчя у неї було зле. У проміжках між ставками стара шепотілася про щось зі своєю черепахою. На її жовтому пальці вільно бовтався перстень з діамантом надзвичайної краси. Шия у старої була зморшкувата, як у черепахи, вони взагалі були схожі. Очі в обох були майже без повік і, здавалося, складалися з самих зіниць.

Ліліан ставила тепер на зміну то на «чорне», то на «тринадцять». Підвівши за якийсь час очі, вона побачила, що Клерфе підійшов до протилежного боку столу та спостерігає за нею. Сама того не усвідомлюючи, вона грала так само, як колись грав Волков. Ліліан стало ясно, що Клерфе це теж помітив. З почуття протесту Ліліан продовжувала ставити на «тринадцять». На шостий раз «тринадцятка» врешті випала.

– Досить, – сказала Ліліан.

Зібравши зі столу жетони, вона кинула їх у торбинку. Вона виграла, але не знала скільки.

– Ви вже йдете? – запитав Фіола. – Але ж ця ніч – ваша. Ви самі бачите, що вона ваша. Це вже ніколи не повториться!

– Ніч минула. Варто тільки розсунути штори, як відразу настане блідий ранок, який перетворить усіх нас на примари. Добраніч, Фіоло. Продовжуйте гру! Хтось завжди повинен продовжувати.

Коли вони з Клерфе вийшли з казино, Рив’єра постала перед ними такою, якою була перед тим, як її відкрили туристи. Небо блищало в латунному та блакитному блиску й чекало на сонце, море було біле на обрії і прозоре, як аквамарин. На воді гойдалося кілька рибальських човнів із жовтими й червоним вітрилами. Пляж був тихий, на шосе жодного авто. Вітер мав запах лангустів і моря.

Ліліан не розуміла, звідки раптом вибухла сварка. Вона слухала Клерфе і згодом зрозуміла, про що йому йдеться. Його ревнощі до Волкова раптом прорвалися назовні.

– Що я можу зробити? – почула вона. – Я мушу воювати з тінню, з кимось, кого я не можу зрозуміти, з кимось, кого тут нема, але тому він тим більше тут, він сильніший за мене, бо його нема, хто безгрішний, бо його тут нема, кого ідеалізують, бо його тут нема, хто має потворну перевагу, виникаючу з відсутності, яка дає йому найсильнішу зброю проти мене, у той час як я є тут, і ти бачиш мене, яким я є, ось як тепер, я не паную над собою, може, я навіть несправедливий, дріб’язковий, наївний – і з другого боку великий ідеаліст, який не може нічого поганого зробити, бо не робить нічого, бо мовчить, і нічого не можна на те порадити, як не можна нічого порадити зі спогадом про померлого!

Ліліан у знемозі відкинула голову назад. Які потворні дурниці в типово чоловічому стилі вибовкує він знову?

– Хіба це не так? – запитав Клерфе, вдаряючи долонею по керму. – Скажи, що це не так! Я одразу відчув, чому ти ухиляєшся від розмови зі мною. Я знаю, що через нього ти не хочеш вийти заміж за мене! Ти хочеш повернутися назад. Ось у чому справа! Ти хочеш повернутися назад!

Ліліан підвела голову. Що він говорить? Поглянула на Клерфе.

– Що ти говориш?

– Хіба це неправда? Хіба навіть тепер ти не думала про це?

– Я думала тепер тільки про те, якими жахливо нерозумними можуть бути наймудріші люди. Не відштовхуй мене силоміць!

– Я – тебе? Я роблю все, щоб тебе затримати!

– Ти думаєш, що таким чином можеш мене затримати? Мій Боже!

Ліліан знову поклала голову на опору сидіння.

– Тобі не конче бути ревнивим. Боріс би мене навіть не хотів, якби я повернулася.

– Це не має нічого до речі. Ти хотіла б повернутися!

– Не відганяй мене від себе. О Боже, невже ти осліп?

– Так, – сказав Клерфе. – Напевно! Напевно, – повторив він здивовано. – Але нічого вже не пораджу. У мене вже нема виходу.

Вони мовчки їхали в напрямі Антіба. Навпроти них з’явився віз, запряжений віслюком. На возі сиділо дівчисько і співало. Ліліан утомлено глянула на неї з пекучою заздрістю. Згадала стару з казино, яка напевно житиме ще багато років, і поглянула на розсміяну дівчину, а потім подумала про себе, і раптом настала знову одна з тих хвилин, коли все здалося незрозумілим, і не помагали вже усілякі фортелі, коли її охоплювала жахлива розпука і все в ній кричало в безсилому бунті: «Чому? Чому саме я? Що таке я зробила, що це мусило спіткати саме мене?»

Незрячими очима дивилася на чудесний краєвид. Над шосе линув сильний запах квітів.

– Чому ти плачеш? – запитав роздратовано Клерфе. – Бігме, ти не маєш жодної причини для плачу.

– Так, не маю.

– Ти зраджуєш мене з якоюсь тінню, – сказав він з гіркотою. – І ти плачеш!

«Так, – подумала вона, – але ця тінь не зветься Боріс. Сказати йому, як вона зветься? Але тоді він замкне мене в лікарні, а перед дверима поставить на варті кохання, щоб мене заопікували на смерть, за молочними шибами, оточену запахом