Читати книгу - "Життєписи дванадцяти цезарів"

39. Попри все це, людей вражала його забудькуватість та нерозважливість — те, що греки називають розсіяністю та непередбачливістю. Невдовзі після того, як знищив Мессалину, під час обіду запитав, чому немає господині за столом. Багатьох із тих, кого скарав на голову, одразу ж на другий день запрошував до себе на раду або на гру в жеребки: а позаяк вони не з’являлися, то через посланців називав їх сплюхами. 2. Маючи намір всупереч звичаю одружитися з Агриппіною, постійно у кожній промові називав її своєю донькою та вихованкою, народженою та виплеканою на його лоні. А зібравшись всиновити Нерона (так наче мало йому дорікали, що маючи уже дорослого сина, всиновлює ще й пасинка) він привселюдно заявив, що рід Клавдіїв ще ніколи нікого не всиновлював.

40. Часто виявляв таку нерозважливість у розмові та на ділі, що виглядало так, наче він зовсім не розуміє, хто він, де є, з ким і про що говорить. Якось, коли в суді слухали справу про м’ясників та винарів, почав гукати в курії: “Питаю вас, хто може прожити без перекуски?” Та почав описувати достаток давніх кабачків, куди він сам колись часто заглядав за винцем. 2. Віддаючи свій голос за одного кандидата на посаду квестора, вмотивував це тим, що батько того подав недужому Клавдію кухлика холодної води. Привівши свідка в сенат, сказав: “Ось вона, служниця й вільновідпущениця моєї матері, завжди вважала мене своїм паном. Говорю це тому, що й досі є такі в моєму домі, що не вважають мене паном”. 3. Коли жителі Остії склали всенародну петицію до нього, він скипів гнівом на самому трибуналі та вигукнув, що не має жодної підстави їм прислуговувати: він сам є вільний, як і будь-хто інший. Майже щоденно, та заледве не щогодинно й щохвилинно, промовляв: “Що, я видаюсь вам Телегенієм?[549]” або: “Балакай, та не зачіпайся!”[550] та інше подібне, не гідне навіть простолюдина, не те що правителя. Адже не був позбавленим дару слова неуком, а навпаки — наполегливо вивчав благородні мистецтва.

41. У юності навіть писав історію, оскільки Тит Лівій[551] напоумлював його, а Сульпіцій Флавій допомагав. Але коли вперше зачитував її перед великою авдиторією, то заледве дочитав до кінця, бо постійно хихотів: на самому початку читання зламалися крісла під кількома товстими глядачами, у залі вибухнув сміх, і Клавдій не зміг заспокоїтися навіть після того, як усе втихомирилося, час од часу згадуючи та пирхаючи. 2. В часі владарювання писав досить багато, і часто лектор виголошував його твори[552]. Почав свою історію з убивства диктатора Цезаря, та потім перекинувся на пізніші часи від кінця громадянської війни[553], коли відчув, що ані не має права писати, ані не знає правди про минуле, і тому, що за це йому дорікали матір і бабуся[554]. Тож із раніших його праць залишилося тільки дві книги, а з пізніших — сорок одна. 3. Уклав також вісім книг про своє життя, однак усі вони недолугі та недокладні, але книга “На захист Цицерона супроти Анізія Галла” доволі поважна. Попри те, вигадав три нові літери[555] та додав до попередніх, вважаючи їх надзвичайно необхідними: про це видав навіть книгу, коли ще не був на посаді. Коли ж став правителем, увів ці літери у загальне користування. Вони залишилися в тогочасних книгах, документах та написах на будівлях.

42. З великою увагою ставився до грецьких студій, за будь-якої нагоди виявляючи свою пошану до грецької мови. До якогось варвара, що говорив грекою та латиною, звернувся зі словами: “Оскільки ти розмовляєш двома моїми мовами…”. Доручаючи сенаторам Ахею, назвав її близькою через наукові взаємини; часто у сенаті відповідав грецьким посланцям довгою промовою, а у трибуналі навіть цитував Гомера. Як лиш карав зловмисника чи ворога, завжди давав трибунові охорони знак віршем, коли той запитував пароль про смертну кару:

Щоб захиститись від мужа, що кривдити нас починає[556].

2. Відтак, пописував і грецьку історію — двадцять книг етруської та вісім карфагенської. Через це приєднав до старого александрійського музею новий, назвавши його своїм іменем. Постановив, аби в одному щороку від початку до кінця читали етруську історію, в другому — карфагенську, і щоб лектори по черзі мінялися, як на відкритих читаннях.

43. Наприкінці життя почав сильно скаржитися на своє одруження з Агриппіною та на всиновлення Нерона. Навіть коли вільновідпущеники схвалювали вирок, яким Клавдій напередодні покарав дружину за розпусту, він сам підмітив, що це його доля — мати розпусних, зате покараних дружин. Випадково перестрівши Британіка, пригорнув його міцно до себе та побажав зростати й переймати від нього усі справи, додавши грекою: “Хто зранив, той вилікує”[557]. Постановивши надати Британіку чоловічу тогу, коли той був ще надто юний, але вже достатньо високий, додав: “Аби врешті римський народ мав достойного Цезаря”[558].

44. Невдовзі після цього він записав свою волю та скріпив підписами усіх чиновників. Однак перед тим, як зробив би ще щось, зупинила його Агриппіна, що мала вже багато злочинів на совісті та яку вже звинувачували донощики. 2. Виглядає, що помер Клавдій від отрути, проте невідомо, хто і де отруїв його. Дехто вважає, що це справа рук євнуха Галота, обов’язком якого було куштувати страви, а зробив це тоді, коли Клавдій обідав з жерцями на Капітолії. Інші говорять, що сама Агриппіна вдома за обідом підсипала йому отруту до страви із білих грибів, яку надзвичайно любив. Також і про наступні події маємо різні оповіді. 3. Багато хто переповідає, що як лиш спожив отруту, одразу відняло йому мову, та промучившись від болю усю ніч, на світанку помер. Дехто каже, що спочатку він знепритомнів, а потім, переповнений їжею, виблював усе; повторну дозу отрути підсунули йому чи то з кашею — під приводом, що йому потрібно підкріпитися після блювання, чи то з промиванням — під приводом, що йому потрібно полегшити обтяжений шлунок.

45. Його смерть приховували аж доти, доки не домовилися про наступника. Тому й приносили клятви за його здоров’я, так наче він був хворий, приводили акторів до нього, так наче хотіли розважити його. Помер третього дня перед жовтневими ідами, за консульства Анізія Марцелла й Ацилія Авіола, на шістдесят четвертому році життя, на чотирнадцятому році владарювання[559]. Спалили його згідно із царськими почестями та зарахували до богів. Ці почесті скасував Нерон, але Веспазіан згодом відновив їх.

46. Його смерть провіщали