Читати книгу - "Таємна історія"

— Звісно ж, йому нічого не було відомо, — сказав Френсіс. — Справді, геть нічого. Для нього все це було одним великим жартом. Він раз по раз згадував того фермера, якого ми, за його словами, взяли й порішили, — аби тільки побачити, як я підстрибую на місці. Якось навіть придумав, нібито бачив, як поліцейський навпроти мого будинку про щось розпитував хазяйку.

— Зі мною те саме, — підхопив Генрі. — Постійно глузував, розповідав, що набере той номер із газети, а винагороду розділимо на п'ятьох. Піднімав слухавку. Вдавав, наче крутить диск телефону. Можеш собі уявити, якими виснаженими стали ми за певний час. Боже мій. Та ж деякі речі він говорив у твоїй присутності. Вгадати, коли він укотре про все це заведе, було неможливо. Це найгірше. У самому кінці семестру він якось залишив вирізку тієї статті з газети під одним із двірників на вітровому склі автомобіля. «Загадкова смерть в окрузі Беттенкілл». Кошмар, але він не тільки зберіг її, а й проносив із собою весь цей час.

— І найгірше — нам узагалі не було як зарадити ситуації, — вів далі Генрі. — У якусь мить ми навіть подумували, чи не звіритися йому, поклавшись на його ласку, але зрозуміли, що наприкінці року годі вгадати його реакцію: Банні став буркітливий, хворобливий і переживав за оцінки. Семестр практично добіг кінця. Нам здавалося, що найкраще було б його втримати в нормальному стані до різдвяних канікул: повозити околицями, походити по крамницях, приділити йому якнайбільше уваги — і сподіватися, що до зими все якось саме розсмокчеться.

Генрі зітхнув:

— Наприкінці буквально кожного Божого семестру, що ми тут провчилися разом, Банні пропонує подорож куди-небудь удвох. Тобто щоб він обрав пункт призначення, а я оплатив там наше перебування. Адже сам він і до сусіднього Манчестера не доїде — забракне грошей. Тож коли за тиждень-два знову про це зайшла мова, у мене все було напоготові. Я подумав: а чому б і ні? Так хоч комусь із нас вийде наглядати за ним упівока протягом усієї зими. Та й зміна оточення могла б справити на нього гарний вплив. Крім того, мені здавалося, що якби в Банні з’явилося відчуття зобов’язань переді мною, то це всім би пішло на користь. Йому кортіло злітати на Ямайку або в Італію. Перший напрям особисто для мене нестерпний, тому я купив два квитки до Рима й зняв два номери неподалік тієї самої площі Іспанії[115].

— А ще ти йому підкинув грошей на обновки та всі ті непотрібні італійські книжки.

— Так. У цілому мені це коштувало серйозних грошей, але інвестиції здавалися вартими справи. Я навіть сподівався трохи розважитися. Та в найгіршому кошмарі не міг уявити… Навіть не знаю, з чого почати. Пам’ятаю, варто тільки було Банні побачити наші кімнати (по-своєму чарівні, з фресками на стелях, прекрасним старовинним балконом і шикарним краєвидом із вікон — я пишався, що мені їх вдалося знайти), як він одразу розлютився, став нарікати на ветхість, холод, погану сантехніку. Одним словом, мешкати в них було неможливо і йому навіть не вірилося, що я виявився бевзем, котрий купився на таку аферу. На його думку, мені мало б вистачити розуму, щоб не втрапити в паскудну пастку для туристів, та, певно, сказав він, його думка виявилася помилковою. Банні просторікував, що нам уночі поперерізають горлянки. Тоді я ще був лагідний до всіх його примх і просто запитав, що коли йому вже не до вподоби помешкання, то де б він хотів переночувати. А він запропонував прогулятися далі по вулиці й зняти люкс (чуєш, не номер, а люкс!) у Grand Hotel!

Банні ніяк не міг угамуватися, аж доки я не заявив, що нічого подібного ми робити не будемо. По-перше, курс обміну був невигідний, а наші кімнати, за які я заплатив наперед своїми кревними грошима, вже коштували мені більше, ніж я міг собі дозволити. Кілька днів він ходив як прибитий, імітував напади астми, змахував із лоба піт, гудів своїм інгалятором і постійно мені докучав: обвинувачував у жмикрутстві й не тільки, розказував, що от коли він подорожує, то все робить правильно. Урешті-решт мені ввірвався терпець. І я йому заявив, що якщо вже мене ці кімнати влаштовують, то вони однозначно ліпші від того, до чого звик він. Господи, та ми ж заселилися в справжній палацо, що належав якійсь графині. Мені це коштувало мало не всіх грошей. Коротше кажучи, у мене не було змоги заплатити п’ятсот тисяч лір за ночівлю двох американських туристів та кілька канцелярських приладь у номері.

А тому ми залишилися на площі Іспанії, що помалу стала перетворюватися на справжнє пекло. Банні постійно мене чимось шпигав: про килим, про люльки, про те, що він відчуває, як йому бракує кишенькових грошей. Наше помешкання розташовувалось у кількох кроках від віа Кондотті — вулиці з найдорожчими крамницями Рима. Він казав, що мені щастить. Мені так добре, бо я можу купити собі все, що заманеться, а йому лишається тяжко хрипіти в мансарді, наче сердешному пасербу. Я прагнув якось його заспокоїти, та чим більше ми купували, тим більше йому хотілося. Крім того, він нізащо не хотів випускати мене з поля зору. Скаржився, навіть якщо я кудись ішов на пару хвилин. От тільки варто було нам сходити в музей чи подивитися на храм (Боже мій, це все ж таки Рим!), Банні одразу ставало до смерті нудно, він чіплявся за мою руку мертвою хваткою і тягнув на вулицю. Дійшло до того, що я вже й книжку не мав змоги почитати на самоті. Господи. Я приймав ванну, а він стовбичив під дверима й торохтів казна-яку нісенітницю. Одного разу я заскочив його за тим, що він перебирав речі в моїй валізі. Тобто… — Генрі зробив делікатну паузу, — у такому тісному приміщенні буде нелегко навіть зі скромною людиною. Можливо, я забув, як нам велося разом на першому курсі, або просто звик жити сам, але за тиждень чи два зліг від нервового зриву. Я вже не міг його бачити. А ще мене бентежили інші речі. Ну, тобі ж не треба пояснювати, правда? — раптом звернувся він до мене. — Інколи я піднятися не можу від головного болю. Дуже сильного головного болю.

Пояснювати було не треба. Банні, який із захватом міг перелічувати свої та чужі болячки, розповідав про ці напади пошепки, з благоговійним жахом: Генрі лежить