Читати книгу - "Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»"

громадянського суспільства в Україні. Однак наявність серед опонентів організованих освітян дуже непокоїла більшовицьких плановиків. Адже ВУУС була ініційована вчительськими низами, вона стала справді народною і на тривалий час «зв'язала свою долю з долею петлюрівщини, вважала її перемоги своїми перемогами, а її поразки — своїми поразкам». Масовість та народність спілки, поряд з усвідомленням значення учительства як такого для планованого в майбутньому переходу до індустріального комуністичного суспільства, змушувало владу задумуватися над формуванням таких відносин із вчительством, які б дали змогу залучити його до комуністичного будівництва.

Виходячи із власного досвіду ліквідації ще у грудні 1918 р. Всеросійської учительської спілки (ВУС) та усвідомлюючи небезпеку осередків громадянського суспільства для комуністичного будівництва, В. Ленін у складених 21 листопада 1919 р. тезах з українського питання наполягав: «Учительську спілку, кооперативи и подібні дрібнобуржуазні організації в Україні під особливий нагляд, і особливі заходи для її розкладу, виділення комуністичного елемента і таке інше». Цю думку Ленін повторив у заключному слові на VIII конференції РКП(б) у грудні 1919 р. (текст його основної доповіді залишився невідомим): «Ми повинні вимагати, щоб боротьбисти розігнали спілку вчителів, хоч і на українській мові, хоч і з українською державною печаткою, але в ім'я тих же принципів пролетарської комуністичної політики, в ім'я яких ми свою ВУС, Всеросійську учительську спілку, розігнали, бо вона не проводила принципів пролетарської диктатури, а захищала інтереси і проводила політику дрібної буржуазії». Інакше кажучи, Ленін хотів загребти жар чужими руками. Однак боротьбисти застосували власний сценарій.

У січні 1920 р. ВУУС, на яку вагомий вплив мали боротьбисти, «саморозпустилася». Одночасно з цим було обрано «організаційний Комітет Всеукраїнської спілки робітників освіти й соціалістичної культури» (Орком ВСРОСК, або просто Орком. — Авт.). Боротьбисти сподівалися саме контрольований ними Орком зробити центром нового, «заснованого на класовій підвалині об'єднання» вчителів. Його планувалося будувати з урахуванням прагнень хоча б частини вчительства, і, відповідно, це мало б нагадувати професійну спілку. З урахуванням того, що очолював Наркомат освіти саме боротьбист Григорій Гринько, який проводив лінію на масовізацію, а отже, й українізацію освіти, можна сказати, що певним чином цей намір було реалізовано. Цьому не завадила й та обставина, що самі боротьбисти незабаром зникли як явище — у березні 1920 р. вони «влилися» до КП(б)У, адже Гринько залишився наркомом освіти. Завдяки цьому нова спілка вчителів значною мірою мала проукраїнський характер.

Створення нової спілки відбувалося шляхом «згори». 27 лютого 1920 р. була опублікована Тимчасова інструкція Наркомату освіти УСРР «Про практичну роботу з освіти», яка прямо вказувала на потребу взяти професійні спілки вчителів під пильний контроль з метою перетворення вчительства на прихильників радянської влади. У цьому документі нарком освіти закликав до розколу наявний учительських організацій: «Сколихніть і спонукайте до діяльності академічне та вчительське середовище. Розколюйте всі наявні вчительські організації і з дійсно революційних елементів створюйте єдиний Всеукраїнський союз працівників освіти і соціалістичної культури, здатний здійснювати нашу радянську політику. Від чужого нам вчительства скоріше позбавляйте школу, для чого влаштовуйте перевибори вчителів не лише на папері, але й насправді».

Як визнав 1924 р. тодішній керівник спілки робітників світи України М. Долинко, «народилася вона в стінах наросвіти, де тоді сконцентрувалася комуністична і краща частина безпартійних вчителів». По суті це був державний, а не громадсько-професійний орган. Ця спілка перший час не мала широкої популярності серед учителів. Приміром, 1920 р. із 7000 учителів, що на території Одеської губернії раніше входили до складу «Всеукраїнської учительської спілки», до прокомуністичної організації увійшло лише 1 200 осіб. Однак було б перебільшенням стверджувати, що влада вже 1920 р. взяла нову вчительську спілку під цілковитий контроль. Про опанування вчительства загалом і говорити не доводиться.

Попри ліквідацію ВУУС, яка зовні все-таки нагадувала реорганізацію, 1920 р. у стосунках із саморганізованими українцями влада частіше застосовувала пряник, ніж батіг. Підставою для цього був величезний вплив низової української інтелігенції на суспільство. Акцент на репресивних заходах в умовах війни з петлюрівсько-польськими військами міг збурити українське суспільство і призвести до нової поразки більшовиків. У написаному на початку червня 1920 р. листі тодішнього головного кремлівського куратора України Й. Сталіна до Троцького від 11 червня 1920 зазначалося: «Прихильники Петлюри: сільські вчителі, фельдшери, агрономи, кооператори, які є організаційними центрами середнього та крупного селянства проти революції та „кацапів“. Апарати Петлюри: незліченна кількість кооперативів та відділів „Просвіти“, що є справжніми державними установами, з діловодством винятково українською мовою, з фінансами, що ніким не контролюються, з чудово працюючими підприємствами. „Просвіта“ постачає населення петлюрівськими ідеями, кооперативи продуктами, причому частина прибутку кооперативів безсумнівно йде в казну Петлюри, агенти якого чудово переховуються в цих „легальних“ установах. У порівнянні з цими суто державними організаціями наші ради слабкі до неподобства».

Навіть згадані у зверненні «Просвіти», громадські культурно-освітні установи, які значно поширилися на українських теренах колишньої Російської імперії після повалення самодержавств, 1920 р. не були заборонені. Керуючись правилом: не можеш побороти — спробуй очолити, більшовики спробували зсередини захопити «Просвіту». Цього року на терені УСРР діяв 1541 осередок «Просвіти», причому більшість із них була на державному утриманні.

У липні 1920 р. було вироблено зразковий статут «Просвіти», який визначив, здавалося б, прокомуністичний характер її діяльності. Оголошувалося, що заможне селянство, поміщики й фабриканти не мають права брати участь у роботі «Просвіти». По суті йшлося про завдання перетворити осередки «Просвіти» на ідеологізовані заклади, знаряддя комуністичного виховання та «підвищення класової самосвідомості трудящого населення». У циркулярі від 23 липня 1920 р. окремим пунктом відзначалося: «Ті „Просвіти“, котрі уперто стоятимуть на шляху контрреволюції й бойового націоналізму, не піддаючись впливу відділів народної освіти, треба поступово, але рішуче ліквідувати». Але взяти під цілковитий контроль держави «Просвіту» не вдалося. А після взяття навесні 1921 р. курсу на зміну національно-культурної політики влада стала на шлях цілковитої ліквідації осередків «Просвіт» у радянській Україні.

Спроба відмовитися від курсу на сприяння розвитку української мови та культури сталася після впровадження непу та укладення у березні 1921 р. миру з Польщею, «українська» складова війни з якою (УНР Петлюри була союзником Польщі) відігравала вагому роль у мовній політиці більшовицької влади в Україні 1920 р. Чимало представників компартійно-радянської номенклатури вирішили, що грати в лояльність чи повагу до української мови та культури вже немає потреби, тобто від зробленої наприкінці 1919 р. поступки (визнання української мови) слід відмовитися. Мовляв, селяни і так отримали послаблення, а УНР Петлюри вже жодної небезпеки не несе. Те роздратування українізацією школи та поширенням української мови у видавничій справі, яке раніше приховувалося, тепер уже не стримувалося.