Читати книгу - "Дитя песиголовців"

упав дракон. Розсипався, пірнув у землю. Нижня його щелепа промандрувала аж до поля, де її і знайшов місяць тому Чепурун. А сам череп спокійнісінько може лишатися на кладовищі. Напевно й лишився! Наприклад, під церквою: якщо місцеві весь час його вимолювали, він міг нікуди й не піти.

Звідси й кропива ця жалка. І майже повна відсутність живності.

І ті слова пані Лізи — про кістки, які весь цей час були в Марти під носом. Авжеж — під носом, вона ж стояла на кладовищі, а нічого не відчула, думала тільки про маму…

— Марто? Ти образилася?

— Ні, — сказала вона. — Не образилася. Але ображуся, якщо ти не даси мені останній шанс. Слухай, я точно знаю, де шукати череп. Залізно. Слухай.

Коли вона закінчила, Віктор зітхнув. Потім кашлянув. Потім крекнув.

Який же, подумала вона, який він буває потішний. І зворушливий.

— Це геніально, — повідомив він нарешті. — Ні, правда, не жартую — геніально! Марто Баумгертнер, я те…

І тут гадська мобілка просто взяла й вирубилася, намертво. Марта, лаючись, почала шукати зарядний, потім здогадалася ввімкнути комп і написати в чаті: «Вибач, сіла батарея: /. Як завжди — невчасно, еге ж: /. Ставлю на зарядку, в разі чого — зможу вийти на зв’язок хвилини за дві-три:))».

Він у чаті не з’явився, та коли Марта ввімкнула-таки мобілку, прийшла смска: «Здається, у тебе розрядився телефон? Нічого страшного, і так я тебе, певно, розбудив. Договоримо завтра». І одразу наступна: «Ти — розумниця! Спасибі тобі величезне!»

«До завтра!» — відповіла Марта.

Вона лягла, але заснула не одразу. Спершу у дворі голосно сперечалися про щось місцеві алкаші, дружина дядечка Костаса зрештою шугонула їх, Марта почала куняти, і тут на ван Вордена завили сирени, чути було, як мчить машин сім чи вісім, у сусідній кімнаті заворочався батько, диван рипів під ним, немов завіси на дверях у підвал, старі, проіржавілі; і навіть потім, коли все вщухло, вона лежала, втупившись у стелю, і думала, думала про що завгодно.

* * *

Біля входу в школу стояла довга черга — і рухалася дуже неквапливо. Марта прилаштувалася поряд із Аделаїдою.

— Вже знаєш? — прошепотіла та. — Пан Штоц виявився зрадником. Перебіжчиком!

— В сенсі? Наш Штоц? — недбало уточнила Марта. Зранку вона в стрічку зазирнути не встигла: проспала, потім іще довелося переконувати батька, щоб узяв із собою баночку варення. Той відмовлявся, але зрештою здався.

— Уявляєш! — Аделаїда сплеснула руками. — Я коли прочитала в новинах, теж не могла повірити! Хоча, знаєш, нічого дивного. Ніколи не вгадаєш. За моїх часів точнісінько так само було, тільки виявляли швидше — ну й не пускали справи на самоплив. Займалися тими, кого ще можна було врятувати: проводили з ними роз’яснювальну роботу, перевиховували. Звісно, тих, хто виявлявся геть запеклим, — тих відправляли за річку.

— Навіщо? — здивувалася Марта.

— Ну як — щоб жили, де хочуть. Якщо не розуміли, що у нас найкраще, — навіщо ж силоміць людей змушувати.

— Логічно… Зачекай, то Штоц теж утік за річку?

— Поки неясно, не пишуть, мабуть, щоб не заважати слідству.

— Авжеж, саме для цього, — заявив, підходячи до них, Чепурун. — Аделаїдо, не ображайся, але іноді ти починаєш таку пургу нести. Згоден, останнім часом Штоц був дивний шокапець. Але вірити газетам… це, вибач, я не знаю, наскільки наївною треба бути. Гаразд, слухайте, а рамку навіщо встановлюють? Чекаємо в гості якогось міністра, чи що?

З’ясувалося — точніше, це Чепурун встиг з’ясувати і тепер розповів — на вході монтують рамку, просто як в аеропорті чи в банку. І відсьогодні типу підвищений рівень контролю. Причому, судячи з усього, не на день чи два, а «до зміни ситуації».

— Це погано, — сказала Аделаїда. — Значить, знову нам хтось загрожує. Ой, Трюцшлере, не кривися ти так! Хіба це смішно, коли сусіди, з якими стільки років ми жили в мирі, раптом на нас употужнилися? І хіба неясно, що самі вони не зробили б цього. Адже ні їм, ні нам це не вигідно, набагато логічніше жити дружно, хіба ні? Значить, є хтось, хто все це затіяв.

Чепурун закотив очі й похитав головою.

— «Употужнилися»?! Це що взагалі? Ні, все, більше ні слова, а то я зараз помру з нудьги — і врахуй, будь-який суд світу визнає тебе вин-ною!

— Рамку поставили через Штоца, — сказав Гюнтер, що стояв попереду.

— Точно, — підтримав його старший Кірик. — Він не просто дивний був. Він говорив усяку муть. А може, й не тільки говорив.

— В сенсі? — уточнила Ніка. Вона підійшла — розпашіла, засапана — запізнювалася, а урок отот мав початися. Їй, подумала Марта, пасує ця помада, хоча Ропуха знову ж лютуватиме. — Що значить «не тільки говорив»? Як ви взагалі можете думати, що Штоц — зрадник! Якщо він тебе, Хойслере, поставив на місце…

Гюнтер усміхнувся:

— «Поставив»! Що ти взагалі розумієш! Хоча ви ж усі зазираєте в рот своїй покручці Баумгертнер, про що з вами розмовляти.

— А ну повтори, — тихо сказав Чепурун.

— Та скільки завгодно. — Гюнтер похитав головою. — Люди, ви взагалі мізки б увімкнули: хто був головним улюбленцем у Штоца? Вона. На кого працював Штоц? І проти чого паскудненько так увесь час проходжався? Проти наших — і за песиголовців! І її вчорашній пост у групі: типу, сидіть по домах, на вулицю не суйтеся — він взагалі про що, по-вашому? Звідки в тебе інфа, га, Баумгертнер? Мовчиш? А може, від Штоца? Щоб йому простіше було звалити? А перед тим, як звалити, дещо влаштувати в місті.

Ніка покрутила пальцем біля скроні:

— Ти мариш, Хойслере?

— Нічого він не марить, — сказав старший Кірик. — Рамку не просто так поставили. І обшуки вночі були теж не випадково. Шукають бомбу.

Аделаїда прикрила долонею рот:

— Невже атомну?!

— Може, й атомну.

— Сратомну! — сказав Чепурун. — І з теми, Хойслере, з’їжджати не треба. Баумгертнер — мій друг, ще раз почую, що називаєш її по-кручкою…

Гюнтер підняв руки:

— Та не питання. Не подобається — давай використаємо інший термін. Як там Ропуха казала це називається? Продукт міжвидового схрещування? Гібрид? Так буде норм, Баумгертнер? Все суто по-науковому, погодься. І що все-таки з інфою, га? Звідки вона в тебе з’явилася — так вдало?

— Не твоя собача справа, Хойслере. — Марта стримувалася з останніх сил, щоб не дозволити тій киплячій, жовто-багряній люті, що клекотала в ній, — не дозволити цьому ядучому вариву вирватися назовні. — Якщо це все, що можеш сказати, краще стули…

— Народ, чого стоїте? Дзвінок от-от, давайте, та ні, я після вас, учитель на урок не запізнюється, а затримується, мені точно від пана Вакенродера нічого не буде. — Віктор мав просто чудовий вигляд: чи то кілька днів на свіжому повітрі так подіяли, чи то… Він по-старомодному відкланявся, пропускаючи вперед Аделаїду,