Читати книгу - "Дитя песиголовців"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Все якось розрулилося само собою, хтось засміявся, дивлячись, як, роззувшись, балансує на одній нозі Чепурун, хлопці витріщалися на Аделаїду (Вегнер — не витріщався!), потім справді продзвенів дзвоник, і всі без особливого поспіху рушили у клас — сьогодні перший урок був у пані Форніц, а та ніколи не приходила вчасно…
От тільки Марта розуміла: насправді нічого не розрулилося. Все тільки починається. Вона бачила, як слухали Гюнтера в черзі. Як оберталися подивитися на них. Як кивали й перешіптувалися.
Напевно за кілька уроків про цю його версію («Баумгертнер — улюблениця зрадника Штоца») знатиме вся школа — крім, звісно, вчителів. А до вечора Марта для всіх буде поплічницею, яка, аякже, особисто допомогла створити бомбу.
Вона й правда на це чекала. Та все одно сторопіла, коли на великій перерві, вже виходячи з їдальні, Чепурун спитав:
— Слухай, а для якого проекту Штоцу потрібні були кістки? І коли він встиг тебе цим привантажити?
— Особливо якщо врахувати, — нагадав Стеф, — що він спершу щез, а потім поводився незрозуміло як.
Потім Марта намагалася розібратися, що ж її так зачепило. Слова Стефа чи його недбалий, трохи поблажливий тон?
А може, просто накопичилося — а ця розмова виявилася останньою краплею?
— Щодо «щез, а потім поводився незрозуміло як» тобі видніше, — відрізала вона. — Останнім часом тільки на уроках і з’являєшся — та й то через раз. Хоча для того, хто в кінці чверті планує перебратися до Булавська, воно й логічно: навіщо даремно витрачати час, правильні оцінки тобі все одно намалюють, а старих друзів із собою не забереш, краще одразу відвикати.
Чепурун роззявив рота, а Стеф сполотнів і нагадував зараз статую Нестора-мученика з місцевого краєзнавчого.
— І щодо кісток — от щоб ви знали, про них взагалі мови не було. Ти, Чепуруне, собі навигадував невідь-чого! А йшлося просто про старі чурянські ритуали — плодючості й усякого такого…
Вона невизначено махнула рукою. Не пояснювати ж їм зараз про Вегнера — тобто вона взагалі не збиралася їм про нього розповідати, не дочекаються!
— Це твоя справа, — відкарбував Стеф. — Ти не зобов’язана перед нами звітувати. Переді мною — точно ні. Навіщо витрачати час на того, хто все одно поїде до Булавська!..
Він кивнув Чепурунові й пішов уперед.
— Знаєш, Баумгертнер, ти б іноді думала, а потім уже… — Чепурун сунув руки в кишені й крокував, трохи згорбившись, похмурий і притихлий. — Наче не в курсі, що Стеф із батьком уже кілька днів не розмовляє.
— Та ну! І чого б це?
— Того! Бо впертий і їхати не погоджується. Він уже запитував, чи можна буде у разі чого в мене зависнути.
Марта склала руки на грудях і фиркнула:
— Вчинок з великої «В»! Коли не треба напружуватися, щоб здати вступні, можна собі дозволити широкі жести, побунтувати, втекти з дому… Хоч ти на це не ведися!
— Ти серйозно?
— Так! Так, я, блін, серйозно! Серйозніше нікуди! І досить на мене дивитися з цією своєю вічною довірливістю — я, по-твоєму, хто, Нівіанна-З-Очерету, утішниця безпорадних і вбогих, та, що все розуміє і все, блін, вибачає? То ні! Анітрохи! Ні ти, ні Штоц ваш улюблений — не вгадали! Він теж усе чекав, коли я вдарюся об сиру землю і перекинуся на царівну-педагогиню! Хріна з два! Не дочекаєтеся. І в Інкубатор я ходила тільки задля грошей. Я взагалі гібрид і покручка, сам же чув — от і подумай, чи варто зі мною зв’язуватися в принципі.
Марта розуміла, що її несе, що жодної логіки у сказаному немає, — але не могла зупинитися. Просто не могла зупинитися. Навкруг несподівано опинилося чимало народу — стояли й витріщалися, наче їм безкоштовну виставу влаштовано. І серед інших витріщалися кілька журиків: Білка, Жук і Хобот.
Чомусь це обурило її найбільше.
Чепурун хапав ротом повітря, червонющий, наче кип’ятком ошпарили. Марта не стала чекати, поки він отямиться і зласкавиться на відповідну репліку — просто розвернулася і пішла геть. До біса. Все до біса. І нехай думають що хочуть, їй начхати. Грала вона їх усіх. Так, грала!..
Весь наступний урок пан Пансир час від часу осаджував клас: ті, хто пропустив виставу, тепер насолоджувалися нею в «Друзях». Та й решта, здається, теж. Коли врешті-решті у когось із задніх парт із девайса пролунало: «Я взагалі гібрид і покручка!..» — пан Пансир, що якраз писав на дошці чергове рівняння, наказав негайно здати всі телефони і планшети. Далі настала контрольна. І чомусь саме на Марту всі озирались із ненавистю — так, наче це вона кричала на уроці й розгнівала старого математика!..
Мала я вас усіх на увазі, вирішила вона. Написала (точно знаючи, що принаймні одну задачку запорола), здала і вийшла з класу. Начхати! На все начхати!
А новини сипалися й сипалися. Їх їй, ясна річ, ніхто не квапився переказувати, але Марта не глуха, сама все чула.
Спершу у вестибюлі через якусь дрібничку пересварилися три шестикласниці. Верещали, жменями виривали одна в одної волосся, одна з усього маху пригостила коліном пана Лущевського, коли той намагався їх розборонити. Шестикласниць відправили до директора, вахтера повезли до лікарні — у нього несподівано, вже після всього, стався серцевий напад.
Потім щось сталося в їдальні, на кухні. Подробиць ніхто не знав, казали, до службового входу під’їздив «борсук», когось вивели, а обід потім затримали на півгодини.
Марті було хріново, нудило й паморочилася голова, і кортіло когось зжерти живцем — так, щоб повільно та болісно. Наприклад, Чепуруна і Стефа, які ходили з покерфейсами й робили вигляд, наче її взагалі не існує.
Заходив пан Вакенродер — із посірілим обличчям і тьмяним поглядом. Ні про їдальню, ні про епічний баттл у вестибюлі не згадав ні словом. Натомість повідомив, що пан Штоц тимчасово в школі не працює, «до з’ясування». Попросив не робити поквапливих висновків і за можливості втриматися від пліток. І — так, замінятиме пана Штоца пані Форніц, вона якраз цікавиться давніми звичаями у зв’язку із майбутньою постановкою. Що? Рідмова? — і її теж викладатиме, авжеж, і класною керівницею теж призначається вона — звісно, тільки тимчасово, поки ситуація не проясниться.
За сусідніми партами й на перервах перешіптувалися про нічні обшуки: єгері діяли прицільно, приходили до тих, у кого вдома зберігалися великі запаси пороху з драконових кісток. Постраждали кілька дуже шанованих у місті людей, зокрема директор Лікарні № 3, яка на Хольгерссона-Мандрівника, і хазяїн фітнес-центру. Дехто вважав, що це ненадовго: потерпілих випустять, знахабнілих єгерів покарають.
Марта так не думала. У сенсі — їй було байдуже. Вона знайшла для Віктора кістки (а може, й череп!) — Віктор зуміє створити вакцину — а
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дитя песиголовців», після закриття браузера.