Читати книгу - "Останній ельф"

Йорш ошелешено дивився на Суддю. Він божевільний. Цілковито й безповоротно зсунувся із глузду. У цьому не може бути ні найменшого сумніву. Єдине, що лишалося незрозумілим, — це чому присутні тут озброєні люди мовчки спостерігають за його божевіллям замість того, щоб узяти за руку й тактовно, але рішуче відвести кудись, де йому могли б допомогти або принаймні зробити так, щоб у нападі маячні він нікому не зашкодив.

— Стародавній палац Ардуїна мені теж довелося знести: оці повсюдні безглузді арки та колони, якісь дурнуваті клумби із квітами, оті здоровенні кедри… Усе це пережитки минулого. Ардуїн будував так, як було прийнято за рунічних династій. Навіть гірше, він робив усе це на ельфійський лад. Я, Суддя, звелів розвалити майже все, лишивши всього кілька колонад, щоб натомість могло врешті постати щось «нове» — творіння нової епохи. Це епоха, якої ще не бачив світ, і втіленням її став мій палац.

Знову запала тиша. Суддя якийсь час самовдоволено мовчав, а тоді повів далі.

— Ардуїн, перед тим як померти, записав пророцтво: останній ельф пошлюбить дівчину з його роду, Ардуїнову спадкоємицю, що, як і сам Ардуїн, матиме здатність бачити майбутнє, а в її імені буде світло ранкової зорі. Вона буде дочкою чоловіка й жінки, які цього ельфа… Тут одне слово було стерте часом і негодою, але я припускаю, що то було слово «ненавиділи». Коли мені сказали, що ти проник у мій сад і бачив там мою дорогу дочку, Аврору, я відразу збагнув, що ти прийшов по неї — і що я можу й повинен знищити тебе.

Аврора? Дочка Судді? То його дочку звати Аврора! Цей згусток злоби, зарозумілості й самодурства має у своєму імені світло ранкової зорі?

— Моя дочка Аврора — це в її імені світло світанку. Я виховав з неї досконалу панну. Досконалу в усьому. Вона грає на лютні, читає стародавні поезії, співає, гойдаючись на гойдалці, як то робили принцеси в давнину. Принаймні так їх описано в давніх манускриптах. Отож я ніколи не дозволяв Аврорі нічого іншого, окрім гри на лютні, співу та гойдання на гойдалці посеред моїх квітів, бо для дівчини саме в цьому й полягає досконалість…

Лютня, співи, гойдалка та квіти з ранку до вечора, і так день за днем. У Йорша в серці загорілась іскорка співчуття до бідолашної Аврори, змушеної втілювати у своєму житті безглуздий роман про якусь давню й, не виключено, цілком вигадану принцесу! Ось чому вона така дурна курка: тягар досконалості нестерпно важкий.

— Аврора — моя дочка, а отже, Ардуїнова спадкоємиця, бо ж я, як і він, володар цього міста, тобто його наступник, — голос Судді набрав високого тону, і тепер він карбував кожне слово, так, немовби хотів додати їм переконливості. — Крім того, Аврора вміє провіщати майбутнє. Одного разу вона передбачила, що золоте намисто дружини начальника міської варти належатиме їй. І знаєш, що сталося? Виявилося, що той був зрадник. Його повісили, майно конфіскували, а намисто дісталося Аврорі… Вона також передбачала, що рано чи пізно літня посуха закінчиться й восени почнуться дощі, — і теж мала рацію.

Посмішка самовдоволення з’явилася на обличчі Судді, на мить надавши його рисам певної людяності. Тим часом у Йорша голова йшла обертом. Аврора! Ота огидна й ница дурепа на гойдалці? Ота, що ладна годинами знущатися з малої дівчинки, доводячи її до сліз? Йому було її навіть шкода: у певному сенсі вона теж мала важку, ба навіть нестерпну долю, але про те, щоб започаткувати разом з нею новий рід, він не міг і думати. Ніколи. Краще вже шибениця. Видно, його життя таки скінчиться тут, хай що там собі думав Ардуїн з його пророцтвами. Може, Ардуїнові теж давалася взнаки старість: світло всевідання могло іноді й засліплювати, а ясність розуму — затуманюватися. Воювати з орками — це вам не жарти. Може, під час котроїсь облоги йому добряче врізали по голові довбнею, і тоді йому й спало на думку, що він, Йорш, міг би одружитися з Авророю.

Тепер питання в тому, як визволити Робі й чимскоріш позбавити Суддю зайвих турбот, лишивши його наодинці зі своєю дорогою дочкою та її геніальними пророцтвами.

Суддя тримав у руках Йоршів лук із трьома стрілами та його торбинку із синього оксамиту.

— Поглянемо, що ж ти приніс із собою, ельфе, на нашу згубу. Твій лук і стріли в мене в руках. Що ще ти там припас?

Суддя роздер оксамитову торбинку, і з неї посипалися золотисті боби.

Їхній запах був надто тонкий для людських носів, але не для ельфа.

Коли боби розкотилися по підлозі, Йорш відчув отой запах, який годі з чим-небудь сплутати: легкий, але приємний, ледь різкуватий, наче запах свіжоспеченого хліба.

І тут Йорш згадав про мишей.

Великі, грубі миші даліґарської тюрми одного разу вже допомогли йому, коли він був тут ще дитиною.

Вони теж відчули запах бобів, який заполонив їхні маленькі голови. Розум миші дуже легко контролювати. А їх тут були тисячі. Йорш чув цих звірят — відчував їхній вічний, ненаситний голод, їхню злість і гнів на тих, хто стусав їх ногами, жбурляв у них камінням, метав у них задля жарту гострі дротики, підкидав отруєну приманку. Їх були тисячі по всіх підземеллях: голодних, розлючених, злих.

Йорш глибоко вдихнув і відчув, як повітря наповнює легені і як прибуває сила. Тепер він знав, що робити. Він використає мишей. Запахом золотистих бобів він манив їх і спрямовував.

— Якась дитяча забавка… — суддя кинув дзиґу на землю й розтоптав її ногою. — О… книжка! Цікава, мабуть?

З непроглядної темряви по той бік ґрат та із численних бічних коридорів починали вибігати миші. Декотрі бігли просто по різьблених кам’яних фризах на стінах. Їх було поки що небагато — всього кілька десятків. Йорш звільнив їхній розум від страху. За цими першими сунули ще й ще. Націлившись на розсипані боби, вони зовсім не зважали на вояків і нітрохи їх не боялися. Хвиля маленьких волохатих тілець затопила все навколо, наче морський приплив. Вояки пробували переступати через них, далі відходили або й відскакували, зіштовхуючись одні з одними. Суддя тримав у руках книжку поезій Йоршевої матері й був надто заглиблений у читання, щоб зауважити що-небудь: «Що це таке? Заклинання? Поезії? Що за дурня! „Іди… вслід… за гі…