Читати книгу - "Останній ельф"

— Ми схопили твого ельфа! — із сатанинською гордістю в голосі повідомив Суддя. — Не так давно він добровільно здався нам у руки. Він знає, що нас не здолати, і навіть не пробував чинити опір. Я певен: це мить нашої слави! Хіба ні?

Що ж, ось яким способом її принц вирішив дістатися сюди. Здатися — план простий до геніальності. Робі полегшено зітхнула. На щастя, Суддя такий самий дурний, як і лютий. Він не бачить нічого дивного в тому, що володар надприродних здібностей, який, зокрема, літає верхи на драконі, раптом вирішив зробити приємність Судді-управителю, добровільно віддавшись йому в руки, щоб той міг безперешкодно його повісити.

Робі ще ніколи не почувалася в такій безпеці. Її принц прийшов по неї. Він добре знає, що і як робити.

Розділ сімнадцятий

Йорш не мав найменшої гадки, що і як тепер робити. Здатися вартовим при міській брамі — то єдине, що спало йому на думку, і він був аж ніяк не певен, що це блискуча ідея.

Здавшись без опору, він тим самим обміняв себе на дівчину. Не тільки тому, що був зобов’язаний перед Монсером та Сайрою, а й тому, що відколи її побачив, Робі була єдиним, що мало для нього значення. А віддати себе в обмін за неї — то було все, що спало йому на гадку. Зрештою, битися він не вмів — що ще він міг би вдіяти?

У заплутаних історіях, які він читав колись Ерброу-старшому, коли той висиджував своє яйце, всі з усіма чимось мінялися: я даю тобі пів пуда кабачків і мірку квасолі, а ти віддаси мені свою дитину, щойно вона народиться. А якщо ти принесеш мені три пір’їни із хвоста золотого грифа, отримаєш половину мого царства, або ж сім восьмих чарівного килима, або ж одну третю частку від казана достатку. І всі додержували цих домовленостей. Тим-то Йорш не міг уявити, що умови можуть не дотриматися і що треба домовлятися з позиції сили, а тільки тоді чим-небудь поступатися. Спершу треба було домогтися, щоб вони звільнили Робі, а лише тоді здаватися. Тепер Йорш розумів: він просто не припускав, що його співрозмовники можуть виявитися нечесними людьми, тож і не вживав жодних запобіжних заходів. Узагалі, приходити самому туди, де тебе чекає купа озброєних до зубів вояків, — це теж виявилося не дуже розважливо. Треба було пригрозити їм драконом: мабуть, вони б не здогадалися, що дракон не з ним. Однак йому завадив давній звичай ельфів завжди казати правду й страшенне збентеження від самої думки, що його можуть спіймати на брехні. А тепер уже пізно. Він дозволив себе схопити, тож тепер вони готуються повісити і його, і її. Його — на майдані, а її — десь у підземеллях.

Йорша скували такою кількістю ланцюгів та кайданів, що він ледве міг дихати. А вартових навколо нього виставили стільки, що годі було й полічити. Єдина відрада в тому, що його вели саме туди, куди йому й треба, — у підземелля даліґарського палацу, і він сподівався, що Робі десь там. А він уже щось та придумає. Хай там як, за себе ельф не надто переживав. Йорш був певен, що якось викрутиться: якщо в стародавньому пророцтві йшлося саме про нього і його майбутню долю, то значить, якесь майбутнє в нього таки є. А власного порятунку без порятунку Робі він навіть не уявляв.

Вони спускалися все глибше під землю й усе далі від сонячного світла. Сходи ставали дедалі вужчими та крутішими, коридори — дедалі темнішими, склепіння — дедалі нижчими. Нарешті вони зайшли до якоїсь зали, де при світлі смолоскипів Йорш побачив постать у коштовному білому вбранні, від якої, утім, ішов дивний запах скислого пива. Йорш упізнав у ній Суддю-управителя. Позаду, у темряві, за ґратами, видніла ледь помітна тендітна фігурка Робі.

Суддя не гаяв часу.

— Я чекав тебе, ельфе, — сказав він суворим голосом. — Ти прийшов по свою майбутню наречену, так? Я все знаю.

Йорш приголомшено мовчав. Звідки він може знати? Звісно, Робі ще зовсім дитина, та й він зовсім юний, але ельфи обирають собі наречених у дуже юному віці й на все життя. Щоразу, коли він думав про Робі, згадуючи її обличчя, ту ніжність і мужність, з якою вона захищала й розраджувала меншу дівчинку, — ту, що без пальця, — він розумів: йому потрібна вона й тільки вона!

— Я знаю. Я теж умію читати давніми мовами, і прочитав оте пророцтво, перш ніж наказав його знищити, як і всі інші написи на стінах цього палацу. Читання не приносить народові добра — якщо, звісно, люди вміють читати. Я постарався викоренити цю напасть. Оте пророцтво — його написав Ардуїн, Володар Світла, Засновник Міста! Даліґар був колись ельфійським містом, ти ж знаєш? Після того, як місто зруйнували орки, Ардуїн відвоював його й відбудував. Він був геть божевільний, цей Ардуїн, з його любов’ю до ельфів. Хоча, треба визнати, воєначальник справді блискучий. Визволити місто від орків, які були тоді на вершині своєї могутності, ще й маючи військо наполовину менше, ніж у ворога, — тут знадобився певний хист, певна мужність і мудрість, — хоч, ясна річ, і близько не такі, які доводиться виявляти мені сьогодні! Це я — справжній засновник Даліґара і його справжній визволитель! Я визволив це місто від пристрастей, від егоїзму, і привів його до чесноти смирення! Я очистив його своєю справедливістю й своєю суворістю. І яке ж прекрасне воно стало! Я теж маг, значно могутніший за Ардуїна, який умів не так і багато: ну, передбачав майбутнє, ну, розвіяв Заклинання темряви, яким орки поневолили світ — і на тому все. А я — я зробив значно більше. Чи ж ти на бачиш моїх дивовижних звершень? Мого тріумфу?

Тиша. Довга тиша. Йорш задумався: чи не повинен він на це щось відповісти. Мабуть, так, але, чесно кажучи, він не мав найменшого уявлення про те, які ж були оті дивовижні звершення Судді-управителя. Єдине, що спадало йому на думку, — то це те, що Даліґар був містом винятково вбогим, і справді дивовижно, що після колишньої величі він докотився до такої-от нужди. Мовчанка починала ставати ніяковою, тож Суддя провадив далі.

— Квіти! — вигукнув він роздратовано. — Вічноквітучі гліцинії, запах жасмину! Пускаючи на перегній величезну кількість фруктів та зерна, що присилають мені із сіл,