Читати книгу - "Смерть на Нілі"

Розділ двадцять восьмий

– Ми з вами, мій друже, – Пуаро схилився до Рейса, – почали наше розслідування упереджено. Ми були впевнені, що злочин здійснили спонтанно, без попереднього планування. Хтось хотів прибрати Ліннет Дойл і скористався можливістю зробити це в той момент, коли злочин майже напевне припишуть Жаклін де Бельфор. Отож звідси випливає, що людина, про яку йдеться, підслухала сцену між Жаклін і Саймоном Дойлом і заволоділа зброєю після того, як інші вийшли з салону.

Але, мої друзі, якщо припустити, що то було упередження, справа набуває іншого вигляду. А то було упередження! Це не спонтанний злочин, скоєний експромтом. Навпаки, його уважно спланували та вправно розрахували час, заздалегідь прискіпливо продумали деталі з такою точністю, щоб уночі встигнути підмішати снодійне в пляшку вина Еркюля Пуаро.

Так, саме так і було! Мене приспали для того, щоб я жодним чином не зміг брати участь у подіях цієї ночі. Така в мене виникла думка. Я п’ю вино, двоє моїх супутників за столом п’ють віскі й мінеральну воду. Немає нічого простішого, ніж підлити дозу нешкідливого снодійного в мою пляшку вина – пляшки стоять на столі цілий день. Але я відкинув цю думку. Той день видався спекотним, я надзвичайно втомився – справді не було нічого дивного в тому, що цієї ночі я спав міцно, а не чутливо, як зазвичай.

Бачите, я все ще перебував у полоні упередження. Якщо мене приспали, то це свідчило б про спланованість. Це означало б, що до 7:30, коли подають вечерю, злочин уже був прописаний; а це (якщо вірити упередженню) – абсурд.

Перший удар по цьому упередженню стався тоді, коли в Нілі знайшли зброю. Якби наші припущення були правильні, револьвер узагалі не мали б викидати за борт… А далі – ще цікавіше.

Пуаро повернувся до доктора Бесснера.

– Ви, докторе Бесснер, оглядали тіло Ліннет Дойл. Пригадуєте, рана містила сліди опіку – тобто зброю приклали впритул до голови перед тим, як вистрілити.

Бесснер кивнув:

– Так. Точно.

– Але коли знайшли револьвер, він був загорнутий в оксамитову шаль, і той оксамит мав чіткі докази того, що з револьвера стріляли крізь нього – очевидно, щоб заглушити звук пострілу. Але якби з револьвера вистрілили через оксамит, на шкірі жертви не залишилось би слідів опіку. Отже, постріл через шаль не міг бути тим пострілом, яким убили Ліннет Дойл. Чи був то постріл, який Жаклін де Бельфор здійснила в Саймона Дойла? Знову ні, оскільки були двоє свідків події, і ми знали всі деталі. Тож виходить, що був третій постріл – той, про який ми нічого не знаємо. Але з револьвера зробили лише два постріли, і не було жодного натяку на ще один.

Тут ми зіткнулися лице в лице з дуже дивною обставиною, яку неможливо було пояснити. Наступним цікавим фактом виявилося те, що в каюті Ліннет Дойл я знайшов дві пляшки кольорового лаку для нігтів. Леді часто змінюють колір нігтів, але нігті Ліннет Дойл завжди були відтінку «Кардинал» – насиченого темно-червоного. На іншій пляшечці з написом «Троянда» був лак блідо-рожевого відтінку, але кілька крапель, які залишилися там, були не блідо-рожеві, а яскраво-червоні. Я вирішив відкрутити корок і понюхати. Замість звичного сильного аромату дюшесу пляшка пахла оцтом! Це вказувало на те, що ті краплі рідини були червоним чорнилом. Звісно, нічого дивного: чому б мадам Дойл не мати пляшечки червоного чорнила? Але було б природно, якби вона тримала чорнило у флакончику з чорнилом, а не в пляшечці з-під лаку для нігтів. Це вказало на зв’язок із брудною хусточкою, якою обмотали зброю. Червоне чорнило швидко змивається, але завжди залишає блідо-рожеве забарвлення.

Я, певно, мав би встановити істину за допомогою цих незначних натяків, але трапилася подія, яка показала, що всі сумніви зайві. Луїзу Бурже вбили за обставин, які безпомилково вказували на той факт, що вона шантажувала вбивцю. Не лише шматочок купюри у mille[73]франків, затиснутий у руці. Я пригадав деякі важливі слова, які вона сказала того ранку.

Слухайте уважно, тут суть усієї справи. Коли я її запитав, чи вона бачила когось попередньої ночі, вона дала дуже дивну відповідь: «Звісно, якби я не спала і якби я піднялася сходами, тоді, мабуть, я могла б побачити вбивцю, цього монстра, який заходив чи виходив з каюти мадам…» То що точно вона нам сказала?

Бесснер, зморщивши носа в роздумах, швидко відповів:

– Це підказало вам, що вона таки піднімалася сходами.

– Ні, ні, ви так і не зрозуміли суті. Чому їй потрібно було це нам говорити?

– Щоб натякнути.

– Але для чого натякати нам? Якщо вона знає, хто вбивця, для неї відкриті два шляхи – сказати всю правду або прикусити язика й вимагати в злочинця гроші за своє мовчання! Але вона не робить ні того, ні іншого. Вона не каже: «Я нікого не бачила. Я спала». І не каже: «Так, я когось бачила, і це сталося ось як». Навіщо використовувати ці багатозначні заплутані слова? Parbleu, їй-богу, тут може бути лише одна причина! Вона натякає вбивці, отже, вбивця мав бути присутнім у той час. Але крім мене й полковника Рейса, там були тільки двоє людей – Саймон Дойл і доктор Бесснер.

Доктор зірвався криком:

– Ах! Що це ви кажете? Ви звинувачуєте мене? Знову? Але це смішно, навіть не варте уваги.

Пуаро різко відповів:

– Тихо. Я вам кажу, що думав у той час. Будьмо об’єктивні.

– Він має на увазі, що тепер не думає, що це ви, – заспокійливо сказала Корнелія.

Пуаро продовжив далі.

– Отже, хтось із них: Саймон Дойл чи доктор Бесснер. Але які мотиви мав Бесснер для вбивства Ліннет Дойл? Жодних, наскільки мені відомо. А Саймон Дойл? Але ж це неможливо! Чимало свідків могли присягнутися, що Дойл не залишав того вечора салону, аж поки не виникла сварка. Після того він був поранений, тож уже фізично не міг цього зробити. Чи мав я надійні підтвердження цих фактів? Так, я мав свідчення мадемуазель Робсон, Джима Фанторпа й Жаклін де Бельфор стосовно першого і в мене було кваліфіковане твердження доктора Бесснера та мадемуазель Бауерз щодо другого. Сумнівів не могло бути.

Отже, доктор Бесснер