Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

Князь так глибоко поринув у свої спомини, які так гармоніювали з його теперішніми пережиттями, що навіть не помітив, що в залі танцюють лише вони з Анджелікою. Можливо, попереджені Танкредом, інші пари зупинились, щоб помилуватись на них. Подружжя Понтелеоне теж було в залі, обоє були зворушені: самі старі, вони добре розуміли його, старого. Але хоч Стелла теж була немолода, вона дивилася на це видовище похмурими очима. Коли оркестр замовк, то ледве не пролунали оплески; проте у князя був надто суворий вигляд, щоб гості могли дозволити собі таку вільність.

Після вальсу Анджеліка запросила дона Фабріціо повечеряти разом з ними. Князь і не бажав би кращого, але раптом, уявивши себе на місці Танкреда, подумав, як нудно було б йому самому тридцять років тому розважати старого дядька, коли б поруч нього сиділа Стелла. «Закохані завжди прагнуть залишитися на самоті або загубитися в юрмі незнайомих людей, тільки б не зостатись із старими і, що найгірше, із старими родичами».

— Дякую, Анджеліко, я не голодний. Підживлюсь чимось навстоячки. Іди з Танкредом і не турбуйся про мене.

Князь почекав, поки Танкред та Анджеліка зникли за дверима, і за хвилину й собі подався до банкетної зали. В глибині її стояв вузький та довгий стіл, освітлений дванадцятьма знаменитими канделябрами з позолоченого срібла, що їх дід дона Дієґо одержав від іспанського короля, коли був послом у Мадриді. Шість срібних атлетів та шість жіночих статуеток стояли навпереміну на високих п’єдесталах, тримаючи над головами позолочені факели, кожен з яких був увінчаний дюжиною запалених свічок. Скульптор майстерно відтворив спокійну впевненість чоловіків, які держали свій тягар без жодного зусилля, та граціозну напругу жінок. Дванадцять чудових витворів мистецтва. «Та за це можна було б придбати бозна-скільки гектарів землі», — сказав би бідолашний Седара, побачивши подібну річ. Дон Фабріціо пригадав, як одного дня Дієґо показав йому футляри цих канделябрів — справжні скрині із зеленого сап’яну, на боках яких виднілись тиснені золотом трикутний щит Понтелеоне та сплетені вензелі іспанського короля.

Під цими канделябрами, під високими п’ятиярусними вазами з пірамідами всілякого печива, якого ніхто ніколи не куштував, на столі в кілька рядів стояли таці з червоними, мов корали, вареними лангустами, жовтим, як віск, телячим chauds-froids[143], сталево-сірими морськими окунями, залитими густим соусом, золотистими смаженими на рожнах індичками та бекасами, рожевим печінковим паштетом у желатиновому студенці, янтарними драглями та іншими розмаїтими барвистими наїдками. На обох кінцях столу стояли великі срібні супниці з прозорим, як бурштин, consommé[144]. Кухарі, мабуть, добре попопріли, з самого світанку готуючи цю вечерю.

«Боже, скільки їжі! Донна Маргарита не осоромиться! Але це вже не для мого шлунку», — подумав князь.

Він пройшов повз буфет з напоями, який стояв праворуч, сяючи кришталем та сріблом, і попрямував до столу з солодощами, на якому можна було впізнати величезні, схожі на гірські вершини, руді babas Monts Blancs[145] зі сніжно-білими шапками крему, віденські пиріжки, вкриті білими цятками мигдалю і зеленими — фісташок, гори шоколадних заварних тістечок, схожих на ґрунт з долин Катанії, звідки вони кружними шляхами й походили, різноманітні parfaits[146], які поскрипували, коли хтось набирав лопаткою порцію; мажорні мелодії зацукрованих вишень, кислуваті арії соковитих ананасів, «тріумф гурманства», вкритий зеленою масою мелених фісташок, і, нарешті, безсоромні gâteaux des Vierges[147] у формі дівочих перс. Дон Фабріціо взяв собі два такі тістечка — на тарілці вони виглядали карикатурою на святу Агату, яка показує свої відрізані груди[148]. «Як це святий престол не здогадався заборонити ці тістечка, коли ще міг це зробити? «Тріумф гурманства» (тобто обжерства, а це ж смертний гріх!), груди святої Агати, виставлені на продаж у монастирях і куповані для частування гостей! Гм!»

Дон Фабріціо пильно оглянув залу, повну пахощів ванілі, вина та пудри, шукаючи вільного місця. Танкред побачив його з-за свого столу і кивнув на стілець біля себе. Анджелі-ка зиркнула на своє відображення в срібній таці і поправила зачіску. Дон Фабріціо, посміхаючись, похитав головою і пішов далі. З-за сусіднього столу долинув вдоволений голос Паллавічіно: «Я пам’ятатиму все життя…» Поруч нього було вільне місце. Але який нудний тип! Може, все-таки вибрати вдавану, але приємну люб’язність Анджеліки і лапідарні дотепи Танкреда? Ні, краще вже нудьгувати самому, ніж набридати іншим. Дон Фабріціо підійшов до столу полковника, спитав дозволу і сів поруч з ним. Те, що, побачивши його, той устав, піднесло його в очах Гепарда. Смакуючи своє бланманже з фісташками і корицею, князь розговорився з полковником і незабаром відчув, що його перше враження від Паллавічіно було дещо хибним. Полковник зовсім не був дурнем, його пишні фрази призначались лише для дам. Він теж належав до «благородних», і з-під гордих берсальєрських відзнак на його кітелі виринув неодмінний скептицизм його класу, адже він почував себе у своєму рідному середовищі, де не було потреби в риториці, призначеній для казарм і дам-шанувальниць.

— Радикали хочуть прикувати мене до ганебного стовпа за те, що в серпні я наказав моїм берсальєрам стріляти в генерала. Але скажіть, як я міг діяти інакше, коли цього вимагав наказ, що лежав у мене в кишені? І, крім того, мушу визнати, що коли я побачив перед собою на Аспромонте цю галасливу юрму головорізів з пиками невиправних фанатиків та професійних заколотників, то з радістю відчув, що мої особисті думки не розходяться з наказом. Коли б я не дав команди стріляти, то з мого полку навряд чи щось би залишилось. Та не в цьому лихо — це могло б призвести до австрійської та французької інтервенції. А тоді почалася б така веремія, що ми й не зогляділись би, як не стало б цього чудом народженого італійського королівства. До речі, між нами кажучи, від цієї короткої перестрілки найбільше виграв сам Ґарібальді: інакше ця банда ні за що не випустила б його із своїх лабетів. Ви ж знаєте, як використовували його для своїх цілей усілякі підозрілі типи, наприклад Дзамб’янкі[149]. Можливо, то були шляхетні цілі, але геть безглузді, інспіровані з Тюільрі[150] та палацу Фарнезе[151]. Усі ці людці дуже відрізнялися від тих патріотів, які висадились у Марсалі і мріяли повторити в Італії французький сорок восьмий рік. Ґарібальді розумів усе це. В ту мить, як я опустився перед ним на коліна, він потиснув мені руку так гаряче, немов не за моєю командою дістав кулю