Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

Аннета Сандоваль граційно встала й задоволено на мене подивилась.

– Тоді до завтра? – чарівно посміхнулась вона.

А мозок зрозумів, що «завтра» – це вирок, і єдиний шанс утекти представляється зараз. Вселенська журба скривила мені обличчя, і благальний погляд зачепився за сеньйору:

– О, не покидайте мене так швидко! Може, хоч провести Вас дасте? Ну, хоч трошечки?!

Сеньйора дзвінко розсміялась.

– Ой, яка ж ти мила! Гаразд вже — проведи, як так хочеш.

«Так!» – зарахувала перемогу і гордо направилась до Опала. Там хазяйновито позбирала з гілок висушений одяг, спакувала все в сумку і гарненько приладнала до любого буцефала.

Намісниця-узурпаторка туманно оглянула моє спорядження і кивнула, що можемо рушати. Їхали неспішно. Так неспішно, що я вже подумувала рвонути від них просто зараз… Але здоровий глузд підказував, що краще утриматись від імпульсивних рішень.

Враз до слуху долинув невиразний гул.

– Це водоспад? – ледь не підскочила я.

– Так, – недбало кинула сеньйора, задумавшись над чимось своїм.

– О, як би мені хотілось його побачити! – із кричущим захватом застрибала я. – Ви не проти? – по очах бачу, що проти. – Вірте не вірте, а за все своє життя, я ще жодного разу на власні очі не бачила водоспаду! – (брехня безсовісна).

Сеньйора вагалась.

– Ну, будь ласочка!

– Ну, гаразд, – здалась Аннета Сандоваль. – Але саму я тебе не відпущу, – одразу ж додала вона. – Роберте! – гукнула сеньйора, умить наблизився рослий чолов’яга з її почту. – Ізабель хоче помилуватись водоспадом неподалік. Проведеш її?

– Як накажете, сеньйоро.

– Добре, тоді можете рушати. До вечора, Ізабель! – і ми роз’їхались.

«Ну, він один, – думала я по дорозі до водоспаду. – І я одна. Що з ним можна зробити? Затоптати, задушити, скинути у водоспад…» – творчий список можна було продовжити, але ми вже приїхали.

– Який же він прекрасний! – вигукнула я, спішуючись.

Мій супровідник також зістрибнув з коня і байдужим поглядом окинув водоспад.

– Ви не знаходите?

– Водоспад, як водоспад, – буркнув той.

– Ви лише погляньте, як чарівно виблискує в його струменях вранішнє сонце! – заливалася я. – Як чарівно відбивається довколишня зелень у його кришталевій воді! Як чарівно збивається піна білосніжна у його підніжжі! – нуль уваги.

Та ж на водоспад дивись, паскуднику! Чого ти на мене вилупився?! Гаразд, перейдімо до радикальніших методів.

– Мамо рідна! – вигукнула я і сахнулась назад. – У вас в водоспадах крокодили водяться?!

Чолов’яга стрепенувся та увіп’явся поглядом в потрібне місце. Далі я проробила те, що почало ставати моєю улюбленою забавою — ломака тріснула навпіл, сторож непритомним звалився на землю.

– Ну, нарешті! – я скочила на Опала і, не розбираючи дороги, помчалася вглиб лісу. Та не встигла я втратити з виду водоспад, як ззаду долинув оглушливо-пронизливий звук, начебто хтось сурмив у ріг. Я миттю зрозуміла: мою втечу помічено.

«А ти дійсно думала, що все так просто? А ти дійсно думала, що вона залишить тебе з одним нещасним охоронцем без додаткового стеження?.. – карталася я під звуки погоні. – Ну, як можна було не помітити їх так близько?!» – оберталась розпачливо, а за кількадесят метрів позаду надривався цілий натовп: коні, шаблі, луки – професійна група затримки безголових сеньйорит.

Отже, усе так же, як і вчора, тільки ще гірше: тепер ми на селестійській землі, де у мого ворога водиться ціла армія, до того ж повністю мобілізована через війну (чи пак «нещасні бунти кількох бовдурів»).

«А ще ця армія вміє стріляти», – додала, біліючи, бо за лікоть від моєї голівки просвистіла стріла.

– А-а-а!!! – не стрималась я.

Стріли продовжували свистіти, а ми продовжували летіти, а я продовжувала вищати, аж поки не зрозуміла, що стріляють зовсім не по мені.

Бо якоїсь миті мій любий, коханий та єдиний буцефал пронизливо заіржав, і в мене похололо в грудях. Ну, звісно: навіщо стріляти по мені, якщо можна по засобу пересування? Ну, звісно: хто осмілиться стріляти по мені, якщо покінчити зі мною – привілей суто сеньйори Сандоваль?!

А з Опалової гомілки стирчала стріла – масивна та зловісна, вона радше нагадувала зменшений спис, ніж нещасну патичку з металевим кінчиком. А неуки позаду більше не чарувались моїм криком, бо все заглушило пронизливе Опалове іржання – від нього в жилах стигла кров і серце розривалося від болю. А я відчула, що мене доконало – бо мій Опал стікає кров’ю і я можу втратити найріднішу істоту у світі!

– А щоб вас тими стрілами самих постріляло! – затремтів мій розпачливий голос. Ми саме в’їхали у провалля межи двох скельних виступів, і я звернула увагу на пейзаж: – А щоб вас, поганці, тим камінням потрощило й придавило!!!

І раптом… каміння почуло й послухалось.