Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

Мені несила було навіть поворухнутись, а час довкола наче сповільнився: захмарене небо не пропускало жодного світла, вітер моторошно завивав, розвіваючи поли плаща у відблисках факелів, важко гупали підковані чоботи, здіймаючи куряву… і раптом він зупинився. Душа втекла у п’яти, коли скрипнув шкіряний обладунок, а кошмарна постать обернулась. Просто до мене обернулась та безмовно завмерла. Кожним клаптиком шкіри я відчула, як шастає довкола хижий погляд, а серце забилося, як божевільне. Мені здавалось, що його грім чутно на милю, мені здавалося, що він почув, він бачить, він зривається з місця і хапає мене за горлянку…

Та довкола була непроникна темрява, я принишкла тихіше від миші – і він просто пішов геть. Моторошний силует розчинився у теміні, глухий перестук копит торкнувся слуху – і знову запанувала тиша.

А я досі не могла поворухнутись. Бо тихий жах скував і серце, і душу, і кожну фібру внутрішнього світу… Бо я тільки зараз зрозуміла, хто вона.

«Тікати! Тікати! – гупало в голові. – Тікати негайно!»

Аж тут вітер знахабнів до того, що підняв зо двадцять шарів моєї прекрасної сукні – причому метра так на два – і я зрозуміла, що першочерговою задачею виступає втеча із конкретно цієї ділянки трави.

Коли п’яна персона з алебардою вилупилася на гігантського павича десятьох людських розмірів, що граційно пропливав повз, недопита пляшка аж гепнулася йому з рук – однак янгольський голос з-під павича одразу пояснив, що це лише галюцинації від випивки, тож все обійшлось.

А наступної ж миті, як цей павич досяг свого шатра, пролунала урочиста присяга, що він радше вдягнеться у мокрий та облізлий верховий костюм, аніж знову повторить кар’єру павича. Ну, і тут же поліз цю присягу виконувати, так що новий знайомий уважно прослухав наступну лекцію про всю шкоду та небезпеку від алкоголю і раз та назавжди відхрестився від п’янства. Просто для певності свідомий павич мусив розтрощити останню недопиту пляшку йому об голову… а так, то вся ініціатива йшла виключно від нового знайомого.

Попутно нова вилазка відкрила купу невтішних речей: сумлінна та непробивна охорона стояла навколо табору по колу, і надії прилучити їх до слухачів життєвих лекцій не було ніякої. Біля струмка (дуже-дуже-дуже холодного й підступного) розташовувалися коні, та біля них сиділа незрозуміла скелеподібна персона, а в неї не було заповітного мішечка з діамантами, яким можна милуватись і ні на що не звертати уваги… Тож варіант а-ля «Піт Аллен запам’ятав на все життя» відпадає також.

І, скриплячи серцем, довелося павичу знову повернутися в шатро… Одне радувало: тепер він міг одягнути мокрий, холодний та облізлий верховий костюм і заснути з чистою душею!

Що йому, однак, нітрохи не вдалось. Бо за нещасні кілька годин я разів десять підскакувала зі здавленим криком і від щирого серця дякувала розвиненій фантазії за такі якісні кошмари. Причому суть у них була одна: «таємничий незнайомець» виявляється Камілем Фонтеном, і сеньйора Лефевр вбиває його прямо в мене на очах, стоячи під ручку з сеньйорою Сандоваль, яка в той самий час убиває мене й моїх батьків і хихоче, як гієна…

Так що всю ніч я тішилася однією-єдиною своєю перевагою: вона ще не знає, що я знаю.

Вранішнє сонце намагалось досушити облізлого павича, та справа виявилась безнадійною. А я на власному досвіді переконалася, як тяжко всміхатися людині, коли знаєш, що вона хоче тебе вбити, але поводиться так, ніби найбільша твоя благодійниця… Тому недо-усмішки довелося прикрити заявою, ніби в мене нестерпно розболілась голова.

– Як шкода! – сеньйора Сандоваль набрала співчутливого вигляду. – Сподіваюся, тобі покращає.

– І я теж. Можливо, довколишня краса і захопливі розповіді Мадлен зроблять своє діло і змусять забути про будь-який головний біль?

Аннета Сандоваль, яка саме клала до рота незнайомий апетитний фрукт, мусила зупинити його на півдорозі та вибачливо зітхнула:

– О, прости, Ізабель, але сьогодні ми не зможемо тебе супроводжувати. У мене виникли невідкладні справи, і я змушена відлучитись.

– Справді? – О, як чудово! – Як же сумно!

– Але не хвилюйся: до вечора я сподіваюсь повернутись, а вже завтра ми відновимо наші екскурсії.

«А я сподіваюсь, що мене до завтра уже вітром здує!» – палко запевнилась я.

– Що ж… – я дожувала такий самий апетитний фрукт. – Мені Вас не вистачатиме, Було дуже приємно перебувати у Вашому товаристві!

Сеньйора Сандоваль розпливлася в усмішці. Але тут же посерйознішала.

– Ізабель, я б хотіла, щоб ти залишилася тут, в таборі. Бачить Альтарр, це для твоєї ж безпеки, – вона пильно заглянула мені в очі. – Часи нині непевні, розумієш? А мої люди тебе хоч від цілої армії захистять!

«Ага, бачили ми ваших анонімних алкоголіків…»

– Ах, дякую за вашу турботу! Що б я без Вас робила!

– Та не дякуй, – засміялась сеньйора. – Це всього мій обов’язок: захищати кожного, чия нога ступить на селестійську землю. То ти не проти?

«О, якби Ви знали, наскільки я проти!»

– Та ні. Я все розумію.