Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

- Це було ще до тебе, а цей хрін пропонував тобі плани на вечір сьогодні!

- А ти серйозно вважаєш, що я планувала погодитися? Якби ти стримав свої ревнощі ще на декілька секунд, то почув би, як я йому відмовляю, бо до нестями закохана у ревнивого дурня!

- Повтори, - наближається хижою ходою з дивною посмішкою, поки я намагаюся зрозуміти, що саме він не почув.

- Я б відмовила.

- Не це. Ту частину про дурня, - лише коли його долоні лягають на моє обличчя, усвідомлюю, що випалила. Червонію під його пильним поглядом, але розумію, що немає сенсу більше це приховувати, собі я зізналася давно, йому – вже двічі, тоді що заважає зробити це втретє? Злість? Її більше немає, випарувалася лише від його дотику.

- Я кохаю тебе. І ніхто у цілому світі мені більше не потрібен.

    Поки моє серце намагається вискочити з грудей, Адам шумно видихає та прикриває очі, притискаючись своїм чолом до мого.

- Я також тебе кохаю, - від його низького голосу та зізнання у відповідь, тілом проносяться мільйони мурашок, розсіюючи тілом щемливе тепло. – Пробач… Але навіть необережна думка, що хтось, окрім мене, зможе до тебе торкатися будить у мені дикого звіра. Допоможеш навчитися це контролювати?

- Молоді люди, - голос з динаміка десь над головою змушує підстрибнути, псуючи момент, - це все дуже романтично, я дав вам декілька хвилин, але краще продовжіть у номері. Зніміть ліфт зі «стопа».

   Господи… Ховаю від сорому обличчя у Адама на грудях, поки він тисне на потрібні кнопки.

   Мовчки переплітаємо пальці та йдемо до номеру, коли ліфт таки зупиняється на потрібному поверсі.

- Переодягаємося і пішли, - підштовхує до спальні.

- Куди?

- Побачиш.

***

- Тату-салон? – витріщаюся на вивіску, біля якої зупинився Адам.

- Ризикнеш?

- Я ніколи не думала про це. Не знаю…

- Я уже визначився, а ти ще подумай. Проходь.

   Вагаюся. Адам кожного разу кидає мені виклик, провокує і тільки зараз я розумію, що приймаю їх щоразу. У минулому житті, до зустрічі з ним, я б ніколи на це не наважилися, але що заважає назавжди залишити на собі спогад про цю ніч і наші зізнання?

   Поки чекаємо своєї черги , вмостившись на дивані, дістаю телефон та шукаю ескіз, наближений до того, що вирішила закарбувати на своєму тілі.

- Обрала? – нахиляється та заглядає у мій телефон, який я відразу ховаю. – Ей!

- Покажу уже те, що вийде, - нахиляюся та цілую допитливий ніс.

- Там точно буде кінь.

- Не вгадав, - саме у цей момент нас запрошують пройти у інші двері.

- Не передумала?

- Ні, - твердо відповідаю.

   У кімнаті дивний дизайн, усі стіни чорні та обвішані світлинами готових татуювань, немає жодного вікна, але штучне освітлення доволі яскраве.

   До нас підходять двоє чоловіків, руки яких повністю вкриті химерними малюнками. Відразу кидаю погляд на Адама, який свердлить майстра, що проводить мене до столу, поглядом. Сподіваюся, він не придушить його в процесі, адже мені доведеться зняти кофтинку.

    Пояснюю чоловіку, що він має зробити, демонструючи зображення.

- Легко. Зроблю від руки, але на ребрах буде боляче.

- Потерплю.

- Тоді роздягайся і лягай, - киває на кушетку.

   Підіймаюся та кидаю погляд на Адама, який не припиняє дивитися в мою сторону, поки його майстер проводить якісь маніпуляції з його передпліччям.

   Знімаю кофтинку та бачу, як міцно він стискає зуби, губи змикаються в одну лінію. Шлю йому легку посмішку та лягаю.

   Після декількох маніпуляцій відчуваю перший дотик голки до шкіри. Неприємно. Але не настільки нестерпно боляче, як я собі уявляла.

   Приблизно через тридцять хвилин майстер повідомляє, що закінчив, показуючи в дзеркало результат, і пояснює, як доглядати за татуюванням, поки шкіра не загоїться.

   - Ти ж розумієш, що це назавжди? – відриваю погляд від дзеркала, підіймаючи голову до Адама, котрий, як я щойно, розглядає красиву  каліграфічну літеру А, кінці якої закручуються в сердечко. Розумію, що ніякої оригінальності у цьому немає, але хочу, аби це було пов’язано саме з ним.

- Я на менше і не розраховувала, - він швидко підіймає погляд та дарує звабливу посмішку, від якої щоразу лоскоче у грудях.

- Така відповідь мене влаштовує. Зачекай, поки закінчать мою, - кидаю погляд на його руку, але він швидко розвертається та сідає на місце.

***

- Що це означає? – хмурюся, розглядаючи дивний малюнок чорною фарбою на його руці.

- Це – Діва, а це – Скорпіон. Наші знаки зодіаку, - вглядаюся пильніше і розумію, що вони об’єднані нерозривними лініями. Волосся Діви стає початком хвоста Скорпіона.

- Чому саме знаки зодіаку?

- А це я поясню тобі зовсім скоро, - не дає прямої відповіді, коли накладають плівку на його тату.

- Пішли, - тягне за руку на вихід.

- А заплатити? На це ж ти хотів витратити наш виграш?

- Я вже оплатив.

- Коли? – гальмую, зупиняючи і його.

- Відразу. Припини постійно про це думати. Якщо вважаєш мене бідним і вічно голодним студентом, то це не так. Ходімо.

   Жодного разу так не думала, тверезо оцінюючи його зовнішній вигляд та квартиру, у якій він живе. Але відчуваю незручність щоразу, коли він витрачає свої гроші, коли я й сама мають можливість за усе платити.

   Ловимо на вулиці таксі. Адам називає водієві невідому мені адресу. Хвилин сорок кружляємо вулицями столиці, поки не зупиняємося біля величезної будівлі.

- Що це? - відразу запитую, коли хлопець тягне за руку до входу.

- Планетарій. Спочатку я планував поїхати до обсерваторії, але погода змінила плани. Так навіть краще. Бувала?

- Ні.

- Тоді ходімо знайомитися з Всесвітом.

   Коли заходимо у приміщення, відразу погляд чіпляється за макети планет та інформаційні стенди. Гублюся від кількості дивних предметів навколо.