Читати книгу - "Поцілунок під забороною, Ясміна Лав"

— Я дуже швидко, — шепоче в мої губи Рома і зникає за високими, масивними дверима, а я залишаюся посеред тихого, довгого коридору сама.

Не знаю, скільки минає часу, але мені здається вічність. Я вже вся починаю труситися і ледь стримуюсь, щоб не увійти за Романом у роздягальню. Але сама себе зупиняю, щоб не виглядати боягузкою в очах хлопців.

Не розумію, чому в університетах роблять такі страшні коридори. Ще й світло миготить десь в кінці, запускаючи моїм тілом мурашки. 

Раптом до мене доноситься страшний гуркіт, який змушує підстрибнути на місці, і я хапаюся за ручку дверей.

І вони тієї ж миті відчиняються. І в коридор буквально вилітає Павло.

Хлопець роздивляється навколо, а побачивши мене, на його обличчі з'являється дивна, крива посмішка.  Помічаю кров на його губі та хмурюся.

— Що, вже не подобаюся, Ясенько? — мило вимовляє хлопець і робить крок у мій бік.

— Ти... А де Роман? — запитую, тулячись спиною до стіни.

— А навіщо нам Роман? Ми й самі знайдемо про що поговорити. 

Хлопець різко смикається у мій бік, але я встигаю відійти й зупиняюся за кілька метрів.

— Де Рома? — питаю вже голосніше.

— У нього важлива справа.  Попросив розважити тебе.

Я не вірю жодному слову Павла. І його ця посмішка, яка раніше мені здавалася привітною, зараз викликає підозру. 

Я не розумію, що відбувається, але залишатися з хлопцем наодинці точно не хочу.

Але де Роман? Не розумію.

— Ясенько, я ж тобі подобався. Ти ж сама хотіла бути зі мною, — каже спокійно Паша і повільно робить кроки в мій бік.

— Це все було помилкою, я тобі пояснила. Я кохаю Романа.

— Роман, Роман... Та що ви всі бігаєте за цим Романом? — викрикує Павло і робить кілька швидких кроків у мій бік, а я тікаю подалі.

Чорт, від роздягальні ми все далі й далі. А я наче відчуваю, що мені потрібно зайти в ті двері. Але як обійти Павла — не маю уявлення.

— Що з тобою? У тебе щось сталося? — стараюся розговорити хлопця і відволікти його увагу.

— Ти така добра завжди. Така ніжна, мила,  — усміхається Павло.

— Можливо, я можу тобі допомогти?

— Можеш. Ще і як можеш. Херовий сьогодні день, а ти мені настрій піднімеш. Пам'ятаєш, як я тебе веселив? Ну ж бо, тепер твоя черга, — він простягає до мене руку і дивиться прямо в очі.

Стою на місці й навіть не дихаю, а коли хлопець майже торкається мене, забігаю в кабінет праворуч. Кабінет завуча.

 І тут завжди відчинено.

Хочу замкнути за собою двері, але в мене не виходить. Павло штовхає з усієї сили — і двері піддаються. Оббігаю стіл, який стоїть посеред кімнати, і стаю за високе крісло.

— Знаєш, так навіть цікавіше. Коли ми гуляли, я думав, що з тобою буде просто, але ти не така наївна, якою здаєшся. І мене навіть зачепило це, зізнаюся. Я вже й справді хотів зустрічатися з тобою. Ну, принаймні спробувати, — він видає смішок.

Стає так неприємно. Отже, Роман з самого початку говорив правду. Він попереджав, що Паша не щирий і йому потрібно тільки одне, а я не вірила. Думала, це просто ревність.

— Як же ти міг так прикидатися? — питаю, дивлячись в обличчя Павла.

— Ну, чого не зробиш заради ласого шматочка. А ти ще той шматочок. Ось тільки Монастирський і тут вліз.

— Чому Роман не вийшов з роздягальні? — запитую, спостерігаючи, як Паша починає обходити стіл, і я роблю кроки подалі від нього.

— Він відпочиває. І ми зараз відпочинемо.

Хлопець несподівано перестрибує через стіл і штовхає мене в стіну позаду. Не встигаю навіть зреагувати, як мене хапають сильні руки та кидають на землю. Павло нависає зверху, притискаючи мої ноги до підлоги, і хапає своєю долонею мої зап'ястя, підіймаючи їх над головою.

— А тепер я спробую, що ж у тобі такого знайшов Роман. 

Пробую вирватися, штовхаюся всім тілом, але хлопець наче брила, яка тисне на мене, не даючи дихати.

— Ні… — хочу кричати, але виходить тільки тихі схлипи.

— Пручайся, це так заводить.

Сміється Павло і різко замовкає, відпускаючи мене. Розплющую очі, відповзаючи до стіни, і бачу, як над хлопцем стоїть Роман.

Він б'є друга кілька разів у живіт і розвертається до мене.

Робить крок вперед, але я бачу, як він шкутильгає. Переводжу погляд на його ногу і розумію, що штани від коліна донизу вкриті кров'ю. Але Рома підходить швидко і притискає мене до себе.

— Що з тобою? — роздивляюся обличчя коханого.

— А ти живучий. Я думав, ще полежиш трохи, поки я розважуся з твоєю крихіткою, — сміється Паша, підіймаючись з підлоги та випльовуючи кров.

— Іди звідси.  Не змушуй робити тобі боляче, — шипить Роман.

Він ледве стоїть. Розумію, що нога болить його дуже, і підсовуюся ближче, щоб хлопець міг триматися за моє плече.

— Ти мені просто поясни. Тренер вписується за тебе, ректор готовий поручитися, навіть ця курка та й те з тобою. А ти ж чмирив її, — кривиться хлопець.

Він заздрить Роману, це видно неозброєним оком.

— Тобі що, уваги не вистачає? — пирскає зі сміху Монастирський і стискає зуби від болю.

— Заткнися! — гиркає Паша, переводячи погляд на мене.

— Не смій наближатися до неї, а то заяву накатаю. Ясно? — серйозно каже Рома і Павло хмуриться.

— Та пішли ви, — фиркає хлопець і йде з кабінету.

Коли він зникає, Роман повільно тягнеться до крісла і просто падає в нього.

— Це Павло зробив? — сідаю навколішки перед хлопцем і торкаюся коліна.

— Ясю, подивися на мене, — торкається моєї щоки пальцями Монастирський.

Підіймаю голову та зазираю в його очі.

— Ніхто не дізнається про те, що тут сталося. Я сам впав.  А як і де — вигадаю, — упевнено вимовляє Роман.

— Але...

— Ясю, ми зробимо, як я сказав, — перебиває мене хлопець.

І я опускаю очі.