Читати книгу - "Джинґо, Террі Пратчетт"

— Маєте рацію, сер. 

Колон підійшов до групки чоловіків, що сиділи кривим колом на підлозі й, стиха перемовляючись між собою, їли з великого блюда. 

Він сів. Чоловіки опліч нього слухняно посунулися. 

Отож, як ото… а, точно… всі знали, як говорять хапонці… 

— Вітання, браття пустелі, — привітався він. — Я вас не знаю, але залюбки поласую овечими очима! Закладаюсь, ви, хлопці, чекаєте не дочекаєтесь, коли знову осідлаєте своїх верблюдів, бо мені вже не терпиться. Я плювати хотів на брудних псів з Анк-Морпорка. Хто недавно отримав бакшиш? Кличте мене Ал. 

— Перепрошую, ви та леді з клоунами? 

Капрал Ноббс, що понуро плівся вулицею, підняв очі. До нього зверталася миловидна юнка. Жінка, яка говорить до нього з власної волі — це щось новеньке. Ба більше — вона ще й всміхалася. 

— Е… та. Так. Це я, — він ковтнув. — Беті. 

— А мене звуть Бана. Хочеш піти до нас потеревенити? 

Ноббі зазирнув їй за спину. Там сиділи, згуртувавшись довкола великої криниці, жінки різного віку. Одна з них сором’язливо махнула йому рукою. 

Він кліпнув. То було щось геть нове. Він глянув на свій одяг, який уже ні на що не годився. Його одяг завжди ні на що не годився вже через п’ять хвилин після одягання. 

— О, не переживай, — заспокоїла його дівчина. — Ми знаємо, як це. Але в тебе був такий самотній вигляд. Може, ти нам допоможеш… 

Тепер вони були в колі інших. Там були жінки всіх можливих форм і розмірів, і жодна з них поки не сказала «фу» — досвід, який до сих пір не фігурував в особистій хроніці Ноббі. Перебуваючи в стані марення, капрал Ноббс глянув на цю ситуацію збоку і відчув, що потрапив у Рай. Єдина прикрість, яка порушувала ідилічну картину — це те, що він увійшов не через ті двері. 

— Ми тут намагаємося заспокоїти Неталь, — мовила дівчина. — Її суджений не піде з нею завтра під вінець. 

— Свинота, — мовив Ноббі. 

Одна з дівчат із червоними від сліз очима різко підвела голову. 

— Він хотів, — вона схлипнула. — Але його забрали воювати в Ґебру! І все через якийсь острів, про який ніхто ні сном, ні духом! І вся моя сім’я тепер там! 

— Хто його забрав? — запитав Ноббі. 

— Він сам себе забрав, — сердито відрубала старша жінка. Попри розбіжності в одязі було в ній щось до болю знайоме, і Ноббі зрозумів, що якщо розрізати її навпіл, з неї аж випиратиме слово «теща». 

— О, пані Атбар, — мовила Неталь, — він сказав, що це його обов’язок. Так чи інакше, всім хлопцям довелося піти. 

— Чоловіки! — закотив очі Ноббі. 

— Хто-хто, а ти мала пізнати чимало чоловічих втіх, — кисло мовила теща. 

— Мамо! 

— Хто, я? — перепитав Ноббі, забувшись на мить. — А, так. Чимало. 

— Справді? 

— А чо нє? Пиво — моя улюблена втіха, — сказав Ноббі. — Але й від хорошої, дармової цигарки теж не відмовлюсь. 

— Тьху! — теща підняла кошик із пранням і пішла геть, а за нею більшість літніх жінок. Інші засміялися. Навіть похнюплена Неталь усміхнулася. 

— Здається, вона не це мала на увазі, — припустила Бана. Під гучне хихотіння вона схилилася і прошепотіла щось Ноббі на вухо. 

Вираз його обличчя не змінився, але воно наче затерпло. 

— А, це, — мовив він. 

Існували певні світи досвіду, що їх Ноббі бачив лише на карті, але він знав, про що вона говорила. Звісно, свого часу він патрулював у деяких частинах Затінків — тих самих, де дівиці безцільно валандались і, мабуть, застуджували крижі — але за цей вид поліцейської роботи, що може зацікавити Відділ поліції з боротьби з проституцією деінде, тепер має справу Гільдія швачок. Люди, які відмовлялися підкорятися… ні, не закону як такому, а радше неписаним правилам… які ввела пані Долоня разом із комітетом дуже досвідчених дівчат[25], привертали увагу Порадниць, Дотсі та Сейді, після чого їх більше не бачили. Навіть пан Ваймз схвалював таку домовленість. Бо можна було уникнути писанини. 

— О, так, — мовив Ноббі, все ще витріщаючись на образи в себе в голові. 

Звісно, він знав, що… 

— А, це, — він пробубнів. — Ну, я пару разів бачила, — додав він. Здебільшого на листівках, треба було визнати. 

— Чудово, мабуть, мати стільки свободи, — мовила Бана. 

— Е… 

Неталь знову розревілася. Її подруги запурхали довкола. 

— Не розумію, чому чоловіки отак ідуть, — мовила Бана. — Мій суджений теж пішов. 

Якась пристаркувата жінка, що сиділа біля колодязя, крякнула. 

— Я скажу вам, чому, мої дорогенькі. Бо це краще, ніж цілими днями зрощувати дині. Краще за жінку. 

— Чоловіки думають, що війна краща за жінку? 

— Вона завжди нова, завжди молода, і добра битва може хоч весь день тривати. 

— Але вони там гинуть! 

— Вони кажуть, краще на війні вмерти, ніж у ліжку, — вона беззубо всміхнулася. — Але чоловік може й приємно сконати в ліжку, правда, Беті? 

Ноббі сподівався, що його вуха палали не настільки, щоби підпалити вуаль. Зненацька він відчув, що це і було його майбутнє. Майбутнє за десять клятих пенсів вгатило йому прямо в обличчя. 

— Даруйте, — сказав він. — Серед вас є навиданки? 

— Хто такі зрілки? — запитала Бана. 

— Є такий край неподалік, — мовив Ноббі. Він з надією додав: — Хіба ні? 

Судячи з виразу облич дівчат, ні. 

Ноббі зітхнув. Його рука потягнулась до вуха по цигарку, але знову опустилась порожня. 

— Ось що я вам скажу, дівчата, — мовив він. — Якби ж я тільки погодилась на десятидоларову версію. Вам хочеться іноді просто сісти і плакати? 

— В тебе навіть сумніший вигляд, ніж у Неталь, — зауважила Бана. — Ми можемо тебе якось втішити? 

Ноббі якусь мить не зводив із неї очей, а тоді зарюмсав. 

Всі витріщилися на Колона, так і не донісши до рота їжу. 

— Вiн це серйозно сказав, Файфале? Нащо менi сiдлати верблюда? Я ж слюсар! 

— Я думаю, це той клоун iз жонглером. Бiдоласi не вистача пальм в оазисi. 

— Мало того, що тi клятi створiння плюються, вони ще й твiй ящик з iнструментами нiзащо не потягнуть сходами нагору… 

— Ну, годi, вiн не винний, потрiбно проявити до нього милосердя.

Мовець прокашлявся. 

— Добрий ранок, друже, — привітався він. — Може, скуштуєш кускус? 

Сержант Колон зиркнув на миску, а тоді встромив туди пальця і облизав його. 

— Гей, це ж манка! У вас тут манка! Всього лише якась ман… — він затнувся і кашлянув. — Так, гаразд. Дякую. Маєте полуничне повидло? 

Господар зиркнув на своїх друзів. Вони стенули плечима. 

— Ми не знаємо, про яке «пхолуничне пховидло» ви кажете, — сказав він обережно. — Нам краще смакує з ягнятиною, — він запропонував Колону довгу дерев’яну шпажку. 

— О, у вас мусить бути полуничне повидло, — мовив Колон, якого понесло. — Ще дітваками ми калапуцькали його з манкою і… і… — він глянув на їхні лиця. — Щоправда, то було в Урі, — додав він. 

Чоловіки кивнули один одному. Зненацька все стало на свої місця. 

Колон голосно відригнув. 

Судячи з того, як всі скоса на нього зиркнули, він єдиний знав про цю відому хапонську традицію. 

— То, — сказав він, — де нині перебуває армія? Хоч приблизно? 

— Чому ти питаєш, газочеревий? 

— О, ми думали трохи