Читати книгу - "Зелений дім"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Пам’ятаю лише, як смерділо паленим, — сказав Хосефіно. — І що було видно дим, і що обвуглилося багато ріжкових дерев.
— Попросимо старого, щоб розповів нам, — сказав Мавпа. — Пригостимо його пивом.
— Хіба вони не вигадали цього? — спитала Дикунка. — Чи говорили про іншу пожежу?
— Це так жартують п’юранці, дівчино, — відповів арфіст, — Нема чого їм вірити, коли вони говоритимуть про це. Справжня вигадка.
— Ви не втомилися, маестро? — затурбувався Молодий. — Вже близько сьомої, можна йти додому.
— Мені ще не хочеться спати, — відказав дон Ансельмо. — Нехай перевариться сніданок.
Спершись ліктями на стойку бару, непереможні намагалися переконати Чунгу: дозволь йому трохи посидіти з нами. Хіба тобі шкода, ми хочемо лише порозмовляти. Чунго, Чунгіто, не будь такою лихою.
— Вас усі дуже люблять, доне Ансельмо, — мовила Дикунка. — Я також, бо ви мені нагадуєте одного дідуся з моїх країв, якого звали Акіліно.
— Такі щедрі, такі симпатичні, — сказав арфіст. — Підвели мене до свого столу й поставили пиво.
Старий спітнів. Хосефіно тицьнув йому-в руку склянку, він випив її одним духом і хекнув. Потім витер собі кольоровою хустинкою чоло, густі сиві брови й висякався.
— Просимо вас по-приятельському, дідусю, — наполягав Мавпа, — розкажіть нам про пожежу.
Арфіст почав шукати на столі склянку, замість своєї схопив склянку Мавпи і вмить спорожнив її. Про що мова, яка пожежа? — і знову висякався.
— Я був тоді ще хлопчаком і з бульвару Малекон бачив полум’я, а також людей, які бігли з ряднами та відрами води, — сказав Хосефіно. — Арфісте, чому ви не хочете нам цього розповісти? Що вам може зашкодити після стількох років?
— Не було ні пожежі, ні Зеленого Дому, — стверджував арфіст. — Людські вигадки, хлопці.
— Чому ви глузуєте з нас? — правив своєї Мавпа. — Будьте відважні, арфісте, розкажіть нам хоч трішечки.
Дон Ансельмо підніс до рота два пальці, немовби затягувався. Молодий подав йому цигарку, а Болас — сірника. Чунга загасила світло в залі, і сонячне світло потоками ринуло до помешкання. Непереможні напосідали: чи то правда, що згорів дехто з дівиць, чи правда, що будинок підпалили гальїнасерки, чи ви були всередині, чи отець Гарсія зробив оте зі злості, чи з релігійних мотивів, чи правда, що донья Анхеліка врятувала Чунгіту, а то б вона згоріла живцем?
— Байки, — запевнив арфіст, — люди вигадують, щоб подражнити отця Гарсію. Належало б уже дати спокій бідолашному старому. А зараз, хлопці, вибачте, мені треба працювати.
Він підвівся й, простягнувши руки, подріботів до оркестрового кутка.
— Бачите? Удає з себе дурня, як завжди, — сказав Хосефіно. — Так я і думав.
— У такому віці вже й мозок м’якне, — докинув Мавпа. — Може, він про все забув. Слід було б запитати отця Гарсію, але хто ж відважиться.
І саме тоді відчинилися двері й увійшов патруль.
— Бісові діти, — пробурмотіла Чунга. — Прийшли випити надурняк.
— Патруль — це мається на увазі Літума й ще двоє поліцейських, Дикунко, — пояснив Болас. — Вони зазирали сюди щовечора.
II
У затінку під банановими деревами Боніфація випросталася й подивилась у бік селища: через площу Санта-Марія де Ньєви в напрямку пристані бігли чоловіки та жінки, збуджено махаючи руками. Боніфація знову схилилася над рівними грядками, але за хвилину підвела голову: збуджені люди безперервно бігли через площу. Вона крадькома позирнула на хижку Ньєвесів: Лаліта й далі підспівувала, пораючись по господарству; над очеретяною покрівлею звивався сивий димок, на обрії ще не було видно лоцманового човна. Боніфація обійшла хижку, наблизилася до прибережних заростей і по кісточки у воді побрела берегом у напрямку селища. Крони дерев зливалися з хмарами, стовбури — з темно-жовтими смугами мілин. Вже почалася повінь, і мутна течія річки несла кущі, вкриті мохом корчі, квіти, грудки землі, нечистоти, дохлих гризунів. Озираючись навсебіч, поволі, обережно, як слідопит, Боніфація пробралася крізь очерет і за поворотом побачила пристань: поміж паль і човнів нерухомо стояли люди, а за кілька метрів від плавучого молу погойдувався заякорений пліт. Присмерк забарвив ітапаки й обличчя агварунок у блакитний колір, були там також чоловіки у штанях, підгорнутих до колін, оголені по пояс. Вона помітила курінь на кормі плоту, якірну линву, що напиналася й провисала в міру того, як погойдувався пліт. Над очеретом пролетіла зграя чапель, і Боніфація зблизька почула тріпотіння крил, підвела голову, побачила тоненькі білі шиї, рожеві тіла, що віддалялися. Потім, пригинаючись, побрела далі, вже не берегом, а через зарості, дряпаючи собі руки, обличчя й ноги гостролистом, колючками, жорсткими ліанами, посеред дзижчання комах, відчуваючи липуче лоскотання у п’ятах. Там, де зарості ось-ось мали закінчитися, неподалік від згромадження людей вона зупинилась і сіла навпочіпки: рослинне склепіння зімкнулося над нею. Зараз вона могла спостерігати крізь зелене сплетіння ромбів, шестигранників, неймовірних кутів. Старий аніскільки не квапився: він спокійно ходив по плоту, старанно розставляючи скрині перед гамірними глядачами, які нетерпляче жестикулювали. Входив до куреня, повертався з якимось крамом, — з сувоями тканини, з черевиками чи зі скляним намистом, — і поважно розкладав усе це на скринях. Він був удягнутий в шорти, і Боніфація бачила його ноги, такі ж худі, як і руки, бачила його обличчя, обпечене сонцем бронзове обличчя, й гриву білого шовковистого волосся, яке хвилею спадало йому на плечі. Старий ще досить довго приносив різне хатнє начиння, кольорові оздоби, набивну тканину. Чим більше речей він діставав з куреня, тим дужче зростав шум, і Боніфація спостерігала, як раділи язичники й християнки, як зачаровано, жадібно дивилися вони на намиста, гребені, дзеркальця і всілякі прикраси, як чоловіки поглинали очима рівно розставлені на краєчку плоту пляшки, консервні бляшанки, пояси і мачете. Старий уважно подивився на свою роботу, повернувся до людей, і вони юрбою кинулися вперед, захлюпали ногами по воді, оточуючи пліт. Але старий стріпнув своєю білою гривою, стримав їх порухом руки. Вимахуючи веслом, як списом, він змусив їх позадкувати і встановити чергу. Першою була дружина Паредеса. Товста, незграбна, вона ніяк не могла видертися на пліт. Старий змушений був їй допомогти. Вона довго все перебирала, нюхала пляшечки, нервово м’яла тканини, мацала мило, і люди почали нарікати, доки вона не повернулася на пристань, ідучи по пояс у воді й тримаючи над головою квітчасту сукню, намисто й білі черевички. Одна за одною жінки залазили на пліт. Дехто вибирав товари повільно й недовірливо, інші безперервно торгувалися, а були й такі, що плакали і погрожували, наполягаючи знизити ціну. Деякі християнки поверталися на пристань з повною торбою припасів, деякі язичниці — лише зі жменькою скляних кульок для намиста,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зелений дім», після закриття браузера.