Читати книгу - "Зелений дім"

— Дівчина не знає, як це було, Чунго, — вів далі арфіст, попиваючи маленькими ковтками молоко. — Хосефіно їй не розповів.

— Коли я його запитую, то він ухиляється, — промовила Дикунка. — Облиш, каже, чого це тебе так цікавить, облиш, бо я починаю ревнувати.

— Мало, що безсоромник, то він ще й лицемір і цинік, — зауважила Чунга.

— Коли вони увійшли, тут сиділо лише два клієнти, — сказав Болас. — За тим столом. Одним з них був Семінаріо.

Брати Леон і Хосефіно вмостилися за стойкою бару; вони галасували й клеїли дурня: ми тебе кохаємо, Чунго, Чунгіто, ти наша королева, наша мамуся, Чунго, Чунгіто.

— Припиніть дуріти і замовляйте що-небудь або забирайтесь геть, — крикнула Чунга. І звернулася до оркестру: — Чому ви не граєте?

— А ми не могли, — сказав Болас. — Непереможні здійняли галас. Одразу було видно, що вони дуже збуджені.

— Бо тієї ночі в них була купа грошей, — мовила Чунга.

— Дивись, дивись. — Мавпа показував їй паку банкнотів і облизувався. — Як ти думаєш, скільки тут?

— Але ж ти ласа до грошей, Чунго, он які очі стали, — вколов її Хосефіно.

— Певно, крадені, — відрізала Чунга. — Що вам подати?

— Вони вже були напідпитку, — сказала Дикунка. — Бо тоді завжди починають жартувати і співати.

Приваблені галасом, на сходах з’явилися три дівиці: Сандра, Ріта, Марібель. Однак, побачивши непереможних, вони розчаровано скривилися, перестали красуватись, і раптом розлігся гучний сміх Сандри, — це ви, і треба ж таке, — але Мавпа простягнув до них руки, — ідіть сюди, замовляйте що хочете, — і показав їм банкноти.

— Подай щось і музикантам, Чунго, — попросив Хосефіно.

— Чудові хлопці, — всміхнувся арфіст. — Завжди нас пригощають. Я знав, дівчино, батька Хосефіно. Він був човнярем, перевозив отари, які приганяли з Катакаоси. Карлос Рохас, дуже симпатичний чоловік.

Дикунка знову наповнила чашку арфістові й насипала цукру. Непереможні сіли за один стіл з Сандрою, Рітою та Марібель і згадували партію в покер, яку вони щойно зіграли в «Королеві». Молодий Алехандро з замисленим виразом обличчя попивав каву: вони непереможні, не жнуть і не сіють, працею ніколи не зганьбляться, можуть лише пити, лише шахраювати, а зараз ідуть спідниці задирати.

— Ми їх чесно виграли, Сандро, клянуся тобі. Нам щастило.

— Усі козирі тричі підряд, чи хтось бачив що-небудь подібне?

— Спочатку вони наспівували слова, — сказав арфіст зичливим веселим голосом. — А потім підійшли до нас, щоб ми їм заграли гімн. Стосовно мене, то я не був проти, але сказав, що спершу вони мусять попросити дозволу в Чунги.

— А ти, Чунго, кивнула їм головою, мовляв, можна, — нагадав Болас.

— Вони смітили грошима як ніколи, — пояснила Чунга Дикунці. — Чому б мені було не догодити їм?

— Ось так іноді й починаються лиха, — сказав Молодий, зробивши рукою, сповнений меланхолії. — Через якусь пісеньку.

— Співайте так, щоб ми вловили мелодію й підхопили її, — розпорядився арфіст. — Ну, Молодий, Боласе, наставте добре вуха.

Поки непереможні хором співали гімн, Чунга гойдалася в своєму кріслі-гойдалці немов добросерда господиня, а музиканти відбивали ногами ритм і крізь зуби повторювали слова. Потім усі на повен голос заспівали під акомпанемент гітари, арфи і тарілок.

— Годі вже, — крикнув Семінаріо. — Досить вже цих хамських співів.

— Доти він не звертав уваги на галас, був дуже спокійний, розмовляв зі своїм приятелем, — сказав Болас.

— Я побачив, як він схопився, — докинув Молодий. — Мов навіжений, я думав, що кинеться на нас.

— Судячи з голосу, він не був п’яний, — пригадував арфіст. — Ми послухались його й перестали грати, але він не вгамувався. О котрій це було, Чунго?

— Рано. Він прийшов просто зі своєї гасієнди, у чоботях і штанях для верхової їзди, з револьвером.

— Той Семінаріо був справжнісіньким биком, — вигукнув Молодий. — І дивився зловісно. Чим дужча людина, тим лютіша.

— Дякую, брате, — мовив Болас.

— Ти виняток, Боласе, — всміхнувся Молодий. — Тіло в тебе боксера, а душа ягнятка, як каже маестро.

— Ну гаразд, сеньйоре Семінаріо, — заспокоїв його Мавпа. — Ми лише співаємо гімн. Дозвольте запросити вас на пиво.

— Але він уже розлютився, — сказав Болас. — Щось його вкусило, і він шукав бійки.

— Отже, ви і є ті півники, які задираються на площах і вулицях? — спитав Семінаріо. — Але б’юся об заклад, що мене ви не зачепите.

Ріта, Сандра й Марібель навшпиньках пішли до бару, а Молодий і Болас затулили собою арфіста, який, сидячи на ослінчику, почав зі спокійним виразом обличчя настроювати арфу. І тоді Семінаріо: я також ще не старий, вмію розважитись і побавитись, — б’є себе в груди, — але працюю, спину гну на власній землі, не люблю волоцюг, голоти, — хитається з боку в бік у світлі фіолетової лампочки, — дрантя всякого, тих, що дурників із себе вдають.

— Ми молоді, сеньйоре, не робимо нічого поганого.

— Ми знаємо, що ви дуже сильні, але це не підстава нас ображати.

— Чи це правда, що якось ви схопили одного хлопця з Катакаоса і закинули його на дах? Це правда, сеньйоре Семінаріо?

— Невже вони так принижувалися перед ним? — спитала Дикунка. — Не сподівалася цього від них.

— Боїтеся мене, ага! — сміявся Семінаріо, вже заспокоєний. — Хочете підлеститись?

— Коли доходить до справи, чоловіки завжди скисають, — мовила Чунга.

— Не всі, Чунго, — заперечив Болас. — Коли б він зчепився зі мною, я б йому показав.

— Він був озброєний, і непереможні злякалися, — тихо озвався Молодий. — Страх, як і кохання, притаманний людині.

— Ти ба, який філософ! — пирхнула Чунга. — Але мені твоя філософія до одного місця, кажу це так, про всяк випадок, якщо ти про це ще не знав.

— Шкода, що хлопці відразу ж не пішли геть, — зітхнув арфіст.

Семінаріо повернувся за свій столик, непереможні — за свій, але на їхніх обличчях не було й сліду недавніх веселощів: нехай лише вп’ється, то тоді ми покажемо йому, хоча ні, він ходить озброєний, краще це відкласти як-небудь на потім, а може, спалити йому ваговозик? Він там стоїть біля клубу Грау.

— Краще вийдемо, залишимо його тут і підпалимо Зелений Дім, — запропонував Хосефіно. Пари бляшанок гасу й сірника вистачить. Так як це зробив отець Гарсія.

— Загорівся б, немов суха солома, — сказав Хосе. — І селище, і навіть стадіон.

— Краще спалімо всю П’юру! — вигукнув Мавпа. — Таку величезну пожежу було б видно навіть з Чіклайо. Уся б пустеля багряніла.

— А попіл опадав би аж у Лімі, — докинув Хосе. — Проте слід зберегти Мангачерію.

— Звичайно, ясна річ, — погодився Мавпа. — Ми вже б знайшли якийсь засіб.

— Мені було п’ять років, коли спалахнула пожежа, — промовив Хосефіно. — Ви що-небудь пам’ятаєте?

— Не з самого початку, — відповів Мавпа. — Ми пішли туди наступного дня, зі всіма хлопчаками селища, але