Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

не смію сказати Адріані жодного слова кохання, не смію кинути на неї жодного ніжного погляду. І що ж тоді? Як їй узгодити мою уявну великодушність із тією холодною стриманістю, до якої я муситиму вдатися тепер? Отже, обставини вимагають, щоб я скористався цією крадіжкою, про яку Адріана розголосила супроти моєї волі і яку я заперечив, аби розірвати всі стосунки з дівчиною. Де ж тут логіка? Якщо я страждаю від того, що в мене вкрадено гроші, то чому ж тоді, знаючи злодія, не заявляю про нього, а віднімаю в неї своє кохання, наче це вона винна в крадіжці? Якщо ж я справді знайшов гроші, то чому раптом перестав кохати її?

Я задихався від гніву, огиди, ненависті до самого себе. Мені слід було б хоч сказати їй, що не йдеться ні про яку великодушність, що я просто не маю ані найменшої змоги заявити про крадіжку… Але ж у такому разі я повинен зізнатися, чому! Чи моїми були викрадені гроші? І ті, що лишилися в мене? Вона може й таке подумати. Чи сказати їй, що я втікач, ховаюся від закону і змушений жити нишком і не маю права пов’язувати долю жінки зі своєю долею? Знову обдурювати нещасну дівчину?.. Але, з другого боку, хіба ж можна сказати їй правду? Ту правду, яка й мені самому здавалася неймовірною, безглуздою вигадкою, маячнею? Можна сказати їй таку правду? Невже для того, щоб не обдурювати її тепер, я повинен зізнатися в тому, що обдурював весь час? Ось до чого призведе розкриття моєї таємниці. А навіщо? Який сенс? Нічого ж не вийде — ні виправдання для мене, ні втіхи для неї.

Але, розлючений до нестями, у розпачі й безнадії, я, може, й розповів би все Адріані, якби вона зайшла до мене сама, а не прислала синьйорину Капорале, і якби пояснила, чому порушила своє слово.

Власне, причина була мені відома — адже щойно я почув її від Папіано. Синьйорина Капорале додала, що Адріана невтішна.

— А чому? — спитав я з удаваною байдужістю.

— Бо не вірить, що ви насправді знайшли гроші.

І тут у мене виникла думка (вона, зрештою, цілком відповідала моєму душевному настрою, моїй огиді до самого себе) викликати в Адріани почуття зневаги, змусити її розлюбити мене, а для цього показати себе нещирим, лицемірним, жорстоким, легковажним, жадібним… Так я покарав би себе за все заподіяне їй. Звісно, тепер це буде для неї ще одним ударом, але ж мета моя благородна — щоб зцілити її.

— Не вірить? Чому ж не вірить? — з усмішкою сказав я синьйорині Капорале. — Дванадцять тисяч лір, синьйорино… це що — пісок? Невже вона гадає, що я був би такий спокійний, коли б справді в мене їх украли?

— Але ж Адріана сказала мені… — спробувала заперечити вона.

— Пусте! Пусте! — перебив я. — Мені спочатку здалося… це так. Але ж ви нагадайте синьйорині Адріані, що я навіть думки не припускав про крадіжку. На моє й вийшло! І чого б я, кінець кінцем, запевняв, що знайшов гроші, коли б насправді не знайшов?

Синьйорина Капорале знизала плечима:

— Певне, Адріана гадає, що в вас є якась особлива причина…

— Та ні! Ні! — закричав я. — Ідеться, повторюю, про дванадцять тисяч лір, синьйорино. Коли б це було тридцять чи сорок лір, нехай би… А на таку великодушність я не здатний, повірте. Дідька лисого! Це треба бути героєм…

Коли синьйорина Капорале пішла, щоб передати Адріані мої слова, я заломив руки і вп’явся в них зубами. Чи так треба було вчинити? Виходить, ніби викраденими в мене грішми я хочу заплатити їй, відшкодувати втрачені надії! Як це підло! Вона, звичайно, стогнатиме з розпачу, буде зневажати мене… а того й не знатиме, як я караюсь… Ну, що ж, нехай так і буде! Нехай вона зневажає і ненавидить мене так, як я сам себе зневажаю і ненавиджу. Аби розпалити її гнів ще дужче, аби викликати в неї ще більшу ненависть, я віднині зроблюся вельми ласкавий до Папіано, її ворога, постараюсь у неї на очах спокутувати вину перед ним за начебто безпідставну підозру, яка була виникла у мене… Так, так, я здивую навіть злодія, хоч вони всі й подумають, що я з глузду зсунувся. Навіть більше! Ми збираємося в гості до маркіза Джільйо! То сьогодні ж почну упадати за синьйориною Пепітою.

— Ти ще дужче зневажатимеш мене, Адріано! — стогнав я, соваючись на ліжку. — Що я можу ще зробити для тебе? Що?

Тільки-но пробила четверта година, як до мене постукав синьйор Ансельмо.

— Зараз іду, — сказав я, надіваючи пальто. — Я вже готовий.

— Ви так і підете? — спитав синьйор Ансельмо, здивовано дивлячись на мене.

— А що?

І тут я помітив на своїй голові подорожню шапчину, яку я завжди носив удома. Швиденько засунув її до кишені і зняв з вішалки капелюха, а синьйор Ансельмо тим часом реготав і реготав, наче сам він…

— Чого ви регочете, синьйоре Ансельмо?

— Ви тільки погляньте, що в мене на ногах! — відповів він сміючися і вказуючи на свої пантофлі. — Ну, виходьте, виходьте. Там Адріана…

— Вона теж іде?

— Та вона не хотіла, — сказав рушаючи до себе в кімнату синьйор Палеарі, — але я вмовив її. Виходьте, вона вже одягнена, чекає нас у їдальні.

Скільки осуду й суворості прочитав я в погляді синьйорини Капорале, коли зайшов до їдальні! Вона, що так страждала від нерозділеного кохання, вона, яку так часто втішала недосвідчена, лагідна дівчинка, тепер, коли та дівчинка також зазнала горя, щиро намагалась утішити її. А до мене запалала ненавистю, бо вважала страшною несправедливістю, щоб через мене потерпало таке ніжне, таке добре дівчатко. Нехай уже вона — невродлива й недобра, отже, коли чоловіки жорстокі до неї, то вони мають хоч якесь виправдання. А хіба ж можна завдавати страждань Адріані?

Ось що говорив мені погляд синьйорини Капорале, змушуючи подивитись на ту, котра тяжко страждає через мене.

Яка вона бліда! По очах видно, що недавно плакала. Скільки ж то зусиль коштувало їй у такому душевному сум’ятті згодитись піти в гості разом зі мною…

Хоч і тяжко було в мене на серці, коли я йшов до маркіза Джільйо д’Аулетти, його дім і він сам зацікавили мене.

Я знав, що маркіз оселився в Римі, бо віднині бачив один засіб відновити Королівство обох Сіцілій — провадити боротьбу за відновлення світської влади папи: якби глава церкви знову повернув собі Рим, то єдина Італія розпалася