Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

— Авжеж, синьйорино, — перебив я її, і голос мій зазвучав твердо й суворо. — Але я, виходить, тоді погано шукав, раз вони все-таки знайшлися… Перед вами я особливо винен, вибачте мені, будь ласка. Адже ви через мою неуважність схвилювалися найдужче з усіх. Та я сподіваюся, що…

— Ні! Ні! Ні! — закричала Адріана. Вона заридала й вибігла з кімнати. За нею вийшла синьйорина Капорале.

— Не розумію… — здивовано промовив синьйор Палеарі.

Папіано повернувся до нього і з обуренням сказав:

— Все одно я сьогодні ж піду від вас… Здається, тепер уже не треба… тепер не треба…

Він замовк, наче раптом йому перехопило подих. Повернувся був до мене, та не вистачило йому духу глянути мені у вічі.

— Я… я, повірте, не зумів навіть нічого заперечити, коли мене… захопили отак зненацька… Я накинувся на брата… адже він у такому стані… хворий, не володіє собою… Хто знає! Можна було подумати, що… Я приволік його сюди… Вийшла дика сцена! Я змушений був роздягти його… Став обшукувати… Обшукав увесь одяг… аж до черевиків… А він… Ах!

На очах у нього виступили сльози, у горлі заклекотіло ридання. Задихаючись, він додав:

— Ви самі бачили… Але тепер, раз ви вже… Після всього, що сталося, я мушу піти з цього дому!

— Та ні! Нічого ж не сталося! — заперечив я. — Піти через мене! Ні, ви маєте залишитись тут. Ліпше буде, коли піду я.

— Та що ви кажете, синьйоре Меїс! — з жалем вигукнув синьйор Палеарі.

Тоді й Папіано, силкуючись утамувати ридання, заперечливо замахав руками. Потім сказав:

— Я збирався… збирався й так… Власне, й почалося все з того, що… я, нічого не підозрюючи, повідомив, що збираюся переїхати. Адже мого брата вже не можна тримати вдома… І маркіз навіть дав мені листа, ось він тут… листа до директора клініки в Неаполі, куди мені треба поїхати ще й по важливі документи… Коли я сказав про це, моя своячка… вона так добре… ставиться до вас… цілком заслужено… Вона раптом сказала, що ніхто не має права йти з дому… що ми всі повинні лишатися на місці…. бо ви… я вже не знаю… виявили… Це вона заявила мені! Своєму зятеві! Звернулася прямо до мене… може, тому, що я чоловік незаможний, але порядний, мушу виплатити моєму тестеві…

— Та хто про це думає! — вигукнув, перебиваючи його, синьйор Палеарі.

— Ні! — гордо заперечив Папіано. — Я про це не забуваю! Я багато думаю про це, не сумнівайтеся! А тепер я піду… Нещасний, нещасний Шіпіоне!

І, вже не в змозі стриматись, він ридма заридав.

— Ну, гаразд, — втрутився зворушений і вражений синьйор Палеарі, — до чого ж тут він?

— Нещасний мій брат! — вигукнув Папіано так щиро, що аж мене пойняв жаль.

У тому зойку я почув голос розпачу й каяття, яке в ту мить мало пекти Папіано, бо ж він використав свого брата з наміром звалити на нього відповідальність за свою крадіжку в разі б я заявив. Крім того, він щойно скривдив Шіпіоне, прилюдно обшукавши його.

Папіано ліпше за всіх знав, що я аж ніяк не міг знайти грошей, які він у мене вкрав. Моє несподіване повідомлення врятувало його саме в ту хвилину, коли він, вважаючи, що вже все втрачено, звинуватив у всьому брата або намагався повернути справу так, що, мовляв, тільки Шіпіоне міг украсти гроші (усе це, звичайно, було заздалегідь обмірковане). Однак цією ж моєю заявою Папіано був просто розчавлений. Тепер йому треба було виплакатись, аби полегшало на душі після такого нервового напруження, а може, ще й тому, що тільки отак, плачучи, він міг стояти віч-на-віч зі мною. Той плач мав означати, що Папіано припадає до моїх ніг, падає переді мною навколішки, але за умови, що я й надалі запевнятиму всіх, нібито знайшов гроші. Коли ж я, побачивши його приниження, посмів би скористатися з цього й відступив би від своїх слів, то він дав би мені найзапеклішу відсіч. Сам він, певна річ, нічого не знав і не міг знати про крадіжку, отож моє повідомлення рятувало тільки його брата, а той, кінець кінцем, і не постраждав би анітрохи, бо хворий. Папіано зобов’язувався натомість (як він уже натякав) повернути синьйорові Палеарі посаг його доньки.

Ось що, на мою думку, означав плач Папіано. Піддавшись на умовляння синьйора Ансельмо і навіть на мої, він зрештою заспокоївся й пообіцяв повернутися з Неаполя, тільки-но влаштує брата в клініку, вийде з одної комерційної справи, яку нещодавно заснував там укупі зі своїм приятелем, і розшукає документи, котрі зараз потрібні маркізові.

— Ой, зовсім забув, — звернувся він до мене, — синьйор маркіз просив переказати, щоб ви, коли зможете, сьогодні-разом з моїм тестем і Адріаною…

— Чудово, чудово! — вигукнув синьйор Ансельмо, перебиваючи його. — Ми всі прийдемо… Чудово! Мені здається, маємо привід повеселитися, чорт забирай! Чи не так, синьйоре Адріано?

— Та мені… — розвів я руками.

— Ну, тоді близько четвертої… Гаразд? — запропонував Папіано, витираючи напослідок очі.

Я пішов до своєї кімнати і мимоволі почав думати про Адріану. Вона після мого повідомлення, що гроші знайшлися, вибігла з їдальні вся в сльозах. А раптом зараз прийде до мене вимагати пояснень? Звичайно ж, вона не вірить, що я знайшов гроші. Що ж тоді вона може подумати? Гадає, що я вперто заперечую крадіжку, аби покарати її за порушення слова? Але ж чому? Напевне, тому, що від адвоката, до якого нібито мав намір звернутися за порадою перед тим, як заявити до поліції про крадіжку, я дізнався, що вона і всі інші опиняться під підозрою. Ну й нехай! Хіба ж вона не сказала мені, що піде на будь-який скандал, пов'язаний з викриттям злодія? А я, значить, вирішив не заявляти, воліючи пожертвувати дванадцятьма тисячами лір… І хіба вона не збагне, що це великодушність, жертва з мого боку, на яку я йду заради кохання до неї? Ось іще одна вимушена брехня, до якої призвело мене моє двозначне становище. Огидна брехня, що робила мене буцімто здатним на такі витончені докази кохання і приписувала мені великодушність та ще й безкорисливу, бо ж Адріана не просила і не бажала її.

Та ні! Ні! Ні! Чого це я так фантазую? Адріана може дійти зовсім іншого висновку, йдучи за логікою моєї необхідної і неминучої брехні. Яка там великодушність? Яка жертва? Які докази кохання? Невже я й надалі морочитиму голову бідолашній дівчині? Та я повинен, я зобов'язаний приборкати, притлумити свою пристрасть! Я