Читати книгу - "Наперекір дружбі, Юліанна Бойлук"

Зранку голова майже не боліла, не зважаючи на те, що я практично не спав цієї ночі. Прокинувся навіть раніше за будильник, який завів на пʼяту тридцять. Хотілось скоріше розбудити Аліну і попросити її покинути мою квартиру, бо її присутність, нехай навіть і на дивані у вітальні, чомусь мене напружувала. Та й їхати з нею на роботу я не планував.

Але з іншого боку вигнати її таким чином може бути не дуже коректно. Все ж нам ще працювати разом... Та й Аліна — хороша подруга. Міг же й я щось для неї зробити.

В цю мить чомусь знов згадав сніданки у Саші. Не важливо, чи готував їх я, чи вона, тоді я був дуже щасливий. Можливо, я все ж мав поборотись за неї: знав же, що Женя все одно не сприймав її справжню, бачив тільки створений образ. Коли Саша була собою, то вона його зовсім не цікавила.

Зловив себе на думці, що дуже хочу подзвонити їй, запитати, як вона. Остання наша розмова була... Дивною.

Вона не сказала, що була щаслива: просто відповіла питанням на питання, і чесно кажучи, це мене хвилювало.

Скоріш за все мені буде боляче говорити з нею про їхні стосунки з Женею, однак що, якщо Саша потребує моєї підтримки? Все ж, я довгий час був її найкращим другом, а потім сам розірвав цей звʼязок тим поцілунком.

Знов подивився на годинник: вже була пʼята сорок пʼять, тож час будити Аліну і викликати їй таксі.

Я натягнув на себе домашні штани та футболку і пішов до вітальні. Підійшов до Аліни, яка спала. Торкнувся її плеча.

— Аліно, прокидайся, нам сьогодні на роботу, тобі ще треба заїхати додому, — сказав я.

— Що... — вона розплющила очі і, як тільки побачила мене, одразу почервоніла. — Славо, невже ми...

— Ні, ти була пʼяна і не захотіла казати свою адресу, тому довелось везти тебе сюди. І чесно кажучи, це було дуже неправильно з твого боку, Аліно, — я все ж не зміг зовсім приховати моє легке роздратування її вчорашньою поведінкою.

— Пробач, будь ласка, я цього зовсім не памʼятаю... — вона подивилась мені в очі.

— Добре, це не так вже й важливо, — я зітхнув. — Я викличу тобі таксі, їдь додому і зберись на роботу.

— Дякую, — вона опустила погляд, а потім дістала телефон з-під подушки, на якому саме задзвонив будильник.

— То ти навіть будильник змогла ввечері завести? — здивувався я. — Думав, що ти була зовсім пʼяна.

— Так... Ну але я прокинулась вночі... Не могла зрозуміти де я... Пішла до твоєї кімнати, побачила тебе і тоді заспокоїлась, — вона притиснула телефон до грудей.

— Дивно, я ж практично не спав. Напевно, це було під самісінький ранок.

— Так, — вона кивнула. — близько четвертої. А чому ти не спав?

— Не спалось, — сказав, подивившись на повідомлення у додатку таксі. — Ладно, збирайся, таксі вже підʼїхало.

— Добре, — вона кивнула.

А я вийшов з вітальні і пішов на кухню, щоб приготувати собі сніданок. Поставив чайник, дістав кашу.

Коли чайник закипів, залив окропом вівсянку і чай в чашці.

— Славо, я зібралась, піду, — сказала Аліна, зазирнувши до кухні.

— Так, побачимось на роботі, — сказав, відпиваючи чай, так і не подивившись на неї.

— Бувай, — сказала холодніше, ніж зазвичай, розвернулась і пішла, а я навіть не вийшов її провести.

Боявся зірватись, бо тепер думав, що вона спеціально це все зробила, щоб переночувати тут. Але ж напевно в мене просто параноя. Аліна завжди піклувалась про мене, навряд вона б зробила щось подібне. І взагалі, який сенс в цій ночівлі? Все одно ми ніяк не зблизились.

Доївши, пішов у душ. Потім вдягнувся і викликав ще одне таксі. Поїхав на роботу трохи раніше, ніж зазвичай. Дуже не хотілось приїхати одночасно з Аліною.

Так і сталось, я приїхав першим. Всі вітались зі мною і якось хитро усміхались. А може то в мене знов якась параноя була? Я вже не знав, що й думати.

Зайшов до кабінету, почав на компі проглядати документи, які не встиг переглянути в пʼятницю. На диво, голова працювала нормально, не зважаючи на нічні пригоди. Але я все одно хотів сьогодні звільнитись хоч трохи раніше... Піти додому, нарешті виспатись... Може, подумати над тим, щоб все ж подзвонити Саші. Хоча, можливо, мені варто побачитись з нею і просто поговорити віч-на-віч. Я маю зізнатись їй, маю сказати все, що не сказав. Вона заслуговує знати правду.

Та й я хотів нарешті бути повністю чесним. А ще, хотів почути від неї, чи щаслива вона. Почути це особисто...

Поїхати на вихідні до Києва? Цілий тиждень чекати... Але так, напевно, я все ж мусив розібратися з цим. Я переживав за неї надто сильно, це відривало мене від моєї нової реальності. Щоб жити далі, я все ж мав впевнитись, що в Саші все добре.

— Славо, у тебе є якісь доручення для мене? — Аліна зазирнула до кабінету зовсім непомітно, а тон її знову був холодним.

— Так, — я кивнув. — Зараз пришлю тобі документи для відділу виробництва, роздрукуй, будь ласка і принеси мені на підпис...

***

Робочий тиждень тягнувся доволі довго. Тепер я зовсім не проводив часу з Аліною, хоч вона і намагалась то пообідати зі мною, то напроситися в моє таксі, щоб я її підвіз. Але я тепер тримав жорстку дистанцію... Вирішив, що так буде краще і для неї, і для мене.