read-books.club » Дитячі книги » Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер 📚 - Українською

Читати книгу - "Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер"

178
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Артеміс Фаул. Парадокс часу" автора Йон Колфер. Жанр книги: Дитячі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 60 61 62 ... 76
Перейти на сторінку:
впізнати.

— Це не реклама шампуню, перестань, будь ласка, відкидати волосся.

Холлі майже роздвоїлася.

— Поспіши, — прохрипіла вона. — Або я йду без тебе.

— Будь-ласка, — попросив Артеміс. — Нам треба йти. Це питання життя і смерті.

Юний Артеміс був непохитний.

— У мене було почуття, що ви повернетеся. Це все почалося тут, прямо на цьому місці. Я перезапус­кав записи прослуховування. Ви просто з’явилися тут, потім ішли за мною в Африку, отже я подумав, що якби я рятував життя цієї тварюки, то повернув­ся б сюди з моїм лемуром. Ми просто заблокували наше теплове випромінювання, і ось ми тут.

— Дуже крихке обґрунтування, — сказав Артеміс старший. — Нам явно був потрібен лемур. І як тіль­ки ми його отримаємо, навіщо нам сюди поверта­тися?

— Я усвідомлюю, що в моїх висновках існують ве­личезні діри, але втрачати мені було нічого. І, як те­пер видно, було що отримувати.

У Холлі бракувало терпіння для серії взаємного обговорення Фаулів.

— Артемісе, я знаю, у тебе є серце. Ти хороша лю­дина, навіть якщо сам цього ще не знаєш. Ти по­жертвував діамантами, щоб урятувати мене. Хіба тобі важко відпустити нас?

Юний Артеміс обмірковував ці обтяжливі півто­ри хвилини.

— Дійсно, — несподівано сказав він. — Мені треба знати всю правду про вас. Що ви за істоти? Чому ВІН здається таким знайомим? Що робить цього лемура особливим? Усе.

Артеміс старший притиснув Джей-джея до гру­дей.

— Дай мені ножиці, — сказав він.

Опал вбігла в маєток, відчуваючи напад магіч­ної нудоти, що спіткає всіх незапрошених до бу­динку.

«Часовий потік, — думала вона. — Нарешті я пере­вірю свої теорії».

Управління часом уже давно було головною ме­тою Опал. Щоб контролювати переміщення крізь час, треба було володіти величезною силою. Але її магія без лемура була недостатньо сильна. Потрібні були цілі команди чаклунів ЛЕПрекону, щоб на де­кілька годин зупинити час. Щоб відкрити тунель часу, знадобилася б колосальна магічна сила. Наба­гато простіше збити Місяць із небес.

Опал набрала це в електронний блокнот.

«Збити Місяць із небес? Можливо?»

Але якби їй удалося дістатися входу в тунель, Опал була упевнена, що змогла б швидко розплутати наукову головоломку.

«У мене дуже гарна інтуїція, і я, врешті-решт, ге­ній».

Вона вибігла по сходах, у нестямі від того, що ви­сокі людські сходинки пошкодили її туфельки. Мер­велл і Дискант пленталися позаду, здивовані таким ставленням до взуття.

— Мене кинули в камеру зі свинею через її ту­фельки, — пробурмотів Дискант. — А ці вона рве в клапті. Типова непостійність Кобой. Здається, я став язвою.

Опал добігла до кінця сходів і негайно побігла до відчинених дверей.

— Звідки вона знає, що це потрібні двері? — по­думав уголос Дискант.

— Ох, я не знаю, — сказав Мервелл, уперши руки в коліна. Ходити людськими кроками непросто для піксі. У них великі голови, короткі ноги і слабкі ле­гені. — Може, через магічне червоне сяйво з-під дверей, або, можливо, через оглушливе завивання тимчасових вітрів.

Дискант кивнув.

— Ти можеш мати рацію, братику. І не думай, що я не чую сарказму в твоєму голосі.

Опал стомлено вийшла з кімнати, її обличчя було темним, як ніч.

— Вони пішли, — оголосила вона. — І тунель май­же закрився. До того ж, мої туфельки знищені. Так що, хлопці, мені потрібний хтось.

Брати Брілл подивилися один на одного, потім розвернулися і побігли настільки швидко, наскільки дозволяли їхні тонкі ніжки.

Недостатньо швидко.

ГЛАВА 14: ДІРКА В ТУЗІ

ХОЛЛІ дозволила собі розслабитися, як тільки вони увійшли. Мить безтурбо­тності.

Джей-джей був у безпеці. Скоро мати

Артеміса видужає, і Холлі вирішила, що коли це ста­неться, то вона вріже колишньому другу по самовдоволеному обличчю.

— Я зробив те, що мав зробити, — сказав Арте­міс. — І я зробив би це знову.

І вона поцілувала його. Поцілувала його!

Вона зрозуміла мотиви Артеміса, але все одно її ранило те, що він відчував необхідність шантажува­ти її. Ельфійка допомогла б йому у будь-якому разі. Безперечно.

«Допомогла б? Не покорилася б статуту? Чи дій­сно Артеміс мав рацію, обравши такий шлях»? — Холлі знала, що ці питання хвилюватимуть її ще ба­гато років. Якщо вона дозволить їм.

Цей перехід був складніший, ніж раніше. Потік часу руйнував її розум, вія був як солодкий сироп, спокушав її розслабитися, ослабити концентрацію. Загорнутий в іскристі хвилі, її світ уявлявся не таким важливим. Бути частиною вічної річки здавалося приємним способом існування. І якщо Народ буде знищений чумою, що з цього?

Присутність Номера Один повернула їй свідомість, підтримуючи її рішення. Влада маленького демона була помітна в потоці, як мерехтлива нитка темно-червоного кольору. Щось переміщалося в тіні. Щось стрімке, гостре. Капітан відчула зуби і криві пальці.

«Здається, Номер Один згадував щось про кван­тових зомбі? Це, швидше за все, було жартом. Будь ласка, нехай це буде жартом!»

— Сконцентруйся! — сказала Холлі собі. — Або ти розчинишся в потоці.

Вона могла відчувати присутність іншої істоти поряд із собою. Джей-джей був напрочуд спокійний і озирався навкруги. Десь на периферії відчувався Артеміс, і його бажання досягти мети було гострим, як лезо бритви.

«У Номера Один станеться удар, коли він поба­чить, що ми притягнемо». — подумала капітан.

Номер Один був не дуже приголомшеним, коли група випала з потоку, застигаючи на підлозі кімна­ти Артеміса.

— Подивися, ніяких зомбі? — запитав він, зловіс­но поворушивши своїми пальцями.

— Дякую тобі, Боже, — сказав Фоулі з телевізійних екранів, голосно видихаючи повітря. — Це були най­довші десять секунд мого життя. Ви принесли лемура?

Відповідати було не потрібно, оскільки Джей-джей вирішив, що йому подобається голос Фоулі й облизав найближчий екран. Язик маленького при­мата затріщав, і лемур утік назад, кидаючи сердиті погляди на кентавра.

— Один лемур, — сказав кентавр. — А жінки не­має?

Капітан струснула головою, щоб прогнати зірки з очей і туман з голови. Пам’ять про потік здавалася їй минулими митями сну.

— Ні. Жінки немає. Ми повинні клонувати його.

Фоулі подивився повз Холлі на тремтячу фігуру на підлозі позаду неї.

Кентавр підняв брову.

— Я бачу, що у нас є.

— Давай поговоримо про це пізніше, — різко ска­зала ельфійка, перериваючи кентавра, — ми повинні зробити дещо.

Фоулі кивнув.

— Я припускаю, виходячи з деяких речей, що у Ар­теміса є якийсь план. Це для нас буде проблемою?

— Тільки якщо ми не зупинимо це, — сказала

1 ... 60 61 62 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер"