Читати книгу - "Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер"

— Завжди пам’ятай, — сказав Мульч, почухавши йому підборіддя. — Що ти розумник.

Гном знайшов старий байковий рюкзак і почав складати в нього все, що залишалося в холодиль­нику.

— У цьому немає потреби, — сказала Холлі. — Ко­рабель твій. Забирай його, відкопуй усе, що награбу­вав, і відлітай куди-небудь чимдалі. Скинь цю купу заліза в море і живи на зароблене декілька років. Тільки обіцяй мені, що не торгуватимеш з людьми.

— Тільки сміттям, — сказав Мульч. — І ти сказала, що я можу залишити собі шаттл?

— Я взагалі-то попросила тебе його викинути. Зроби мені послугу.

Мульч посміхнувся.

— Я щедрий гном. Я міг би зробити тобі таку по­слугу.

Холлі теж посміхнулася.

— Добре. І запам’ятай, коли знову зустрінемося, нічого цього не було, або, ймовірно, не буде.

— Мій рот на замку.

Артеміс підійшов до нього.

— Я б заплатив за те, щоб подивитися на Мульча Діггумса із закритим ротом.

— Мені теж завжди приємно з тобою зустрічати­ся. Мабуть, у майбутньому я тебе пограбую.

Артеміс потиснув гному руку.

— Хочеш вір, хочеш ні, але пограбуєш. У нас бу­дуть гарні часи.

Джей-джей підійшов для рукостискання.

— Доглянь за людиною, Джей-джею, — серйозно сказав Мульч. — Він трохи темний, але казанок у нього варить.

— До побачення, містере Діггумс.

— До зустрічі, майстре Фаул.

Опал була на третьому обороті мантри Гола Свим, коли Мервелл увірвався до її особистої кімнати.

— Ми знайшли шаттл, міс Кобой, — задихаючись, промовив Мервелл, притискаючи до грудей голопроектор. Вони перейшли на надзвук менше ніж на хви­лину, над Середземним морем. Але цього було досить!

— Хумм хумм хаа. Рахмуммм хумм хаа, — моно­тонно проспівала Опал, завершуючи мантру. — Світ усередині мене, згода оточує мене, всепрощення — мій шлях. Тепер, Мервелле, покажи мені, де цей Хлопець Бруду, щоб я змогла впхнути йому в глотку його тельбухи.

Мервелл показав голопроектор.

— Червона точка. Східне узбережжя.

— Військовий об’єкт?

— Що дивно, ні. Це резиденція. Взагалі ніякого захисту.

Опал вилізла зі свого затишного крісла.

— Добре. Зробіть кілька сканів. Розігрійте гарма­ти і віднесіть мене вниз.

— Так, пані Кобой.

— І Мервелл...

— Пані Кобой?

— Гадаю, маленький Дискант на мене запав. Він сказав мені, що я дуже фотоприваблива. Бідолашний дурник. Чи не перекажеш йому, що я не для нього? Якщо ні, доведеться його вбити.

Мерв зітхнув.

— Перекажу, пані Кобой. Переконаний, що це його охолодить.

Артеміс спіймав себе на тому, що чухає голову Джей-джея, поки вони йшли маєтком.

Спокійно, хлопче. Тепер тебе ніхто не скрив­дить. Ми в безпеці.

Холлі піднімалася сходами за ним, прикриваючи ззаду, витягнувши два пальці. Звісно, пальці — не вогнепальна зброя, але кістки вони зламають, бо силу мають неабияку.

— Давай, Артемісе! Номер Один слабшає, нам по­трібно швидше стрибати.

Артеміс обійшов детектор ваги на підлозі на два­надцятому кроці.

— Майже на місці. Залишилися секунди.

Його студія була такою самою, якою він її зали­шив, гардероб відчинений, краватка звисає з верх­ньої полиці, як змія.

— Добре, — сказав Артеміс. Його упевненість зростала.-— Це місце. Потрібне місце.

Холлі задихалася.

— Саме час. Мені важко утримувати сигнал. Не­наче біжиш за запахом.

Артеміс поклав руку їй на плече. Трійця — втом­лені, голодні, але задоволені.

Плечі Холлі опустилися — увесь цей час їй дово­дилося приховувати виснаження і напруженість.

— Я думала, ти помер, — сказала вона.

— Я теж так думав, — признався Артеміс. — А по­тім зрозумів, що не помру. Не в цьому часі.

— Я сподіваюся, ти поясниш мені.

— Після. За вечерею. А зараз не могла б ти відкри­ти потік часу, подруго?

За цим почувся різкий свист — це фіранки на ве­ликому вікні відчинилися. Молодший Артеміс і Бат­лер були тут, одягнені в костюми з фольги. Батлер розстебнув свій костюм, щоб дістати з нагрудної ко­бури пістолет.

— Що ви там говорили щодо тимчасового пото­ку? — запитав десятирічний Артеміс.

Мульч Діггумс закопував у землю золоту монету, коли земля під ним вибухнула, і він виявив себе та­ким, що висить на лезі носа-криголама шаттлу.

«Я навіть не чув, як вони наблизилися, — подумав він. — Ось тобі і Замша».

Перш ніж він устиг звестися на ноги, його скину­ло в купу сріблястого деревного попелу стволом «Нейтрино», що реагував на рух його адамова яблу­ка. Волоски на його бороді інстинктивно відчули, що зброя недружня, і сплелися навкруги ствола.

— Чудовий шаттл, — сказав Мульч, щоб потягну­ти час, поки не згаснуть зірочки в очах. — Припущу, що з тихохідним двигуном.

Три піксі стояли перед ним. Двоє чоловіків і жін­ка. Взагалі-то піксі не були особливо небезпечними істотами, але чоловіки були озброєні, а жінці досить було подивитися в очі.

— Закладаюся, — сказав Мульч, — що ви спалите весь світ, тільки щоб подивитися, як він горить.

Опал надрукувала це порівняння в маленькому електронному блокноті у своєму покетбуці.

— Дякую за це. Тепер скажи мені все.

«Спочатку трохи посперечаюсь, а потім дезінформую її», — подумав Мульч.

— Я тобі нічого не скажу, піксі-дияволице! — ска­зав він, і його адамово яблуко нервово ворухнулося під стволом гармати.

— Ох, — сказала Опал, розлючено притупуючи. — Ну, невже ніхто мене не боїться?

Вона зняла рукавичку і поклала великий палець Мульчу на скроню.

— А тепер покажи мені все.

І останніми іскрами вкраденої магії вона висмокта­ла всю пам’ять Мульча про останні з минулих днів. Це було б неприємною сенсацією, навіть для тих, кому доводилося стирати величезні шматки його особи. Мульч бурмотав і відштовхувався, у міру того, як події останніх днів зникали з його голови. Як тільки Опал отримала те, що хотіла, гном без тями впав на землю.

Він прокинеться часом пізніше, зі стартовим чі­пом від шаттлу ЛЕПрекону в кишені і не маючи уяви про те, як він сюди потрапив.

Опал заплющила очі, переглядаючи свої нові спо­гади.

— Ах, — сказала вона посміхаючись. — Часовий потік.

— Зараз не час для цього, — наполягав Артеміс.

— А я думаю, що саме час, — стояв на своєму десятирічний Артеміс. — Ви знову увірвалися в мій буди­нок, так хоча б поясніть цю фразу щодо «потоку часу». Я вже не говорю про той факт, що ви все ще живі.

Артеміс старший прибрав волосся з обличчя.

— Тепер-то ти точно мусиш мене