Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

Пітон наближався до схованки. Ун узяв до рук довбню і дротик, але чомусь забув кинути бойовий клич. У великих хижаках він відчував життя, схоже на власне, а цей довгий, ковзкий безногий тулуб з маленькою голівкою і нерухомим поглядом холодних очей будив у ньому жах і огиду.

Підповзши до куреня, пітон звів голову і роззявив величезну пащеку з пласкими щелепами.

— Чи не пора вдарити? — спитав Зура уламр.

Зур вагався. Його одноплемінники вбивали гадюк, провалюючи їм голови кийками. Але що важили змії їхніх земель проти такого чудовиська?

— Зур не знає, - озвався нарешті ва. — Мабуть, не треба бити, поки пітон не напав на курінь.

Маленька голівка притиснулася до зеленого плетива і спробувала всунутися між ліанами. Ун, розмахнувшись, всадив гострий дротик у роззявлену пащу.

Пітон сахнувся з грізним сичанням, зверетенився всім довгим тілом і повернув до річки.

На галявину вискочив молодий сайгак. Угледівши його, пітон застиг на місці. Сайгак звів свою горбоносу морду і принюхався. Його стурбував людський дух. Сайгак крутнувся від куреня і лише тут помітив пітона. Затрепетавши, сайгак на хвилю скам’янів, мов паралізований, неспроможний відірвати погляду від пильних холодних очей. Потім, схаменувшись, метнувся вбік. Але гнучкий ковзкий тулуб кинувся слідом з прудкістю пантери. Сайгак перечепився через камінь, хитнувся. Страшний удар збив його з ніг. Однак перш ніж залізні скрутні встигли оповити його, звір підхопився і чкурнув геть. Опинившись край річкової кручі, сайгак озирнувся і побачив, що змій полоз відрізав йому шлях до втечі.

Охоплений дрожем, сайгак тужливо поглядав на зелені простори рівнини. Ще недавно він гуляв там на волі, серед буйної трави. Там було життя. Всього два вдалих стрибки, і він врятований! Заметушившись, сайгак марно спробував проскочити повз пітона по самому краю урвища і раптом на відчай душі перешугнув через заваду.

Удар дужого хвоста наздогнав його на льоту, звалив додолу, і сталеве тіло блискавично обвилося круг тварини, що задихалася. Сайгак, відчуваючи свою останню годину, жалібно мекнув. Якусь мить граціозне створіння ще борсалося в страшних холодних лабетах, потім захрипіло і, поникнувши головою, висолопивши язика, затихло. Уна, свідка цієї сцени, охопив глухий незбагненний гнів. Якби сайгака зарізав вовк, леопард чи навіть махайрод, уламр не здригнувся б. Але перемога цього повзучого гада обурювала його до живого серця. Він двічі поривався вийти з куреня, і щоразу ва утримував його.

— У сина Тура і сина Землі багато м’яса. Що станеться з нами, якщо Ун, — подібно до Зура, дістане поранення?

Ун неохоче поступився. Він і сам не розумів, чому так розлютився. Це було схоже на біль рани.

Але Ун не здогадувався про силу полоза-гіганта. Одним ударом хвоста пітон звалив додолу сайгака. Чи не спіткає така сама доля людину, якщо вона спробує битися з цим страховиськом?

А проте уламр залишався понурим і місця собі не знаходив у зеленому курені.

— Ун і Зур не можуть більше сидіти тут! — заявив він, коли пітон сховався зі своєю здобиччю в плавнях. — Нам треба підшукати печеру.

— Зур скоро оклигає!

Минуло два дні. Зур усе ще був кволий, але уже міг триматися на ногах. Тепер Ун надовго покидав курінь, щоб дослідити понизов’я річки.

Він пройшов берегом понад п’ятнадцять тиеяч ліктів, але так і не знайшов затишного притулку. Щоправда, поодинокі стрімчаки здіймалися то тут, то там біля води, проте розколини й заглибини були в них завузькі, щоб прихистити не лише людей, а й дхолів. Зур уже думав про те, щоб викопати, за прикладом безплічків, нору. Але довелося б довго морочитися, а крім того, уламри не любили жити в таких землянках. Тому ва обмежився тим, що зміцнив стіни куреня. Завдяки його більшому, ніж в Уна, вмінню, халупа стала неприступною навіть для хижаків. А проте слон, носоріг, гіпопотам, череда великих травоїдних могли легко поламати її. До того ж курінь стояв на перехресті, де шастало багато лісового і степового звір’я.

Дні летіли. Весна доходила кінця. Сонячний пал звалювався на річку; ночами з її плеса підносилися до зірок нездорові випари, а задовго до світання околиці повивав густий туман.

Якось уранці Зур відчув, що він одужав. Помітивши, з якою тугою розглядає Ун зелені чагарі навколо куреня, він промовив:

— Син Землі готовий іти за Уном!

Уламр на радощах аж підскочив: отже, їм тепер знову вільна воля!

Над річкою клубочився білий туман. У затоні з радісним вурчанням жирували молоді гіпопотами. Вгорі над головою линули пташині табуни.

Ун і Зур подалися за течією вниз. Сонце вже припікало, від його гарячого проміння захищали тільки дерева. В дорозі приятелям доводилося стерегтися гадюк, розбуджених жаротою, і обходити великих хижаків, що дрімали в заростях. -

Опівдні мандрівники зробили привал у затінку скипидарних дерев. Вони мали припас сушеного м’яса, їстівних корінців та грибів, які підсмажили на вогнищі з сушняку. Ун аж засміявся, втягнувши