Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

— Це мамонти! — заявив Ун.

Тіпаючись у лихоманці, Зур також прислухався до віддаленого стугоніння.

— Авжеж, це мамонти! — повторив він, але не так певно.

Леви зірвалися на ноги. Якусь хвилину їхні голови залишалися повернутими на захід; потім, повільно ступаючи, хижаки рушили вниз за течією. Незабаром чагарі поглинули їхні жовті тіла.

Мамонтів Ун не боявся. Він знав, що вони не вбивають ні людей, ні жуйних звірів, не займають навіть вовків і леопардів. Якщо ти опинився на їхній дорозі, то тільки стій на одному місці і мовчи. Але, можливо, велетні роздратуються, коли побачать ліановий курінь, де ховаються люди? Адже будь-який мамонт може одним ударом зруйнувати халупу, одним рухом розчавити сина Тура.

— Ун і Зур повинні вибратися з куреня? — запитав уламр.

— Атож, — відповів безплічко.

Ун відв’язав ліани, що затуляли вхідний отвір, виліз надвір і допоміг вибратися другові. Тріснули потрощені дерева. Вдалині бовваніли величезні фігури кольору глини. Незабаром уже можна було розгледіти здоровенні хоботи і голови, подібні до валунів. Стадо складалося з трьох загонів, очолюваних шістьма величезними самцями. Вони толочили траву, кущі й дерева, пробивали непролазні баньянові дебрі. Їхня шкіра скидалася на кору старих кедрів; ноги були товстішими за У нове тіло, а тулуб обсягом дорівнював тулубам десяти турів.

Уламр промовив півголосом:

— У них нема гриви і бивні майже рівні. Вони більші за найбільших мамонтів!

— Це не мамонти, — відповів безплічко, — це слони.

Перед цими велетами Ун був ще беззахиснішим, ніж перед левами. Він відчував себе таким безпорадним, як ібіс перед крокодилом. Де й поділася його звична впевненість. Схилившись над своїм пораненим товаришем, уламр стояв і чекав.

До куреня вже наближалося шестеро ватажків. Темні очі гігантів утупилися в людей, але в їхньому погляді не було недовіри. Можливо, вони вже здибалися з двоногими істотами?

Життя чи смерть?

Якщо ватажки не звернуть з дороги, їм досить ступити десять кроків, щоб розчавити людей і зруйнувати хату.

Ун дивився просто в очі найбільшому ватажкові. Вій був вищий за всіх, його величезний хобот міг задавити буйвола так само легко, як пітон душить оленя.

Колос зупинився прямо перед людьми. Решта проводирів, ніби скоряючись йому, теж завмерли на місці. І вся валка поволі вишикувалася круг людей широким, хистким півколом. Вронивши кийок до ніг, похнюпивши голову, Ун чекав своєї долі.

Нарешті ватаг зітхнув і звернув праворуч, в обхід куреня.

Інші тварини слухняно рушили слідом.

Кожен слон обходив і собі перешкоду. Жоден, навіть наймолодший, не торкнувся ні людей, ані їхнього притулку, і

Довго ще від важкої ходи велетнів гула земля. Зарості буйної трави перетворювались на зелене місиво, комиш і лотос вилягали під ногами гігантів. Розбіглися перестрашені гіпопотами. Гавіал завдовжки двадцять ліктів був відкинутий убік, мов жаба.

Віддалік на горбі виднілися постаті п’ятьох левів, і Звівши до червоного сонця свої морди, вони грізно рикали.

Невдовзі все слоняче стадо поринуло в річку. Хвилі хлюпнули назад на берег; здоровенні хоботи всмоктували воду й поливали холодним душем спини. Потім колоси зникли у хвилях.

Над річковою гладінню витикалися лише величезні голови і могутні хребти, подібні до каменів-кругляків, З принесених з гір льодовиками, гірськими потоками й лавинами.

— Нао уклав спілку з мамонтами! — озвався Ун. — А чому б синові Тура не дружити з слонами?

Гаснув день. Позникали з горба леви. Квапилися сховатися на ніч у безпечний притулок незграбні бики гаури і прудкі олені аксиси. Сонце торкнулося гірського пасма на тому березі річки. В лігвах прокидалися хижаки.

Ун вернувся до ліанового куреня, повівши з собою безплічка.

Збігло три дні. Леви більше не показувалися. Слони пішли в пониззя річки. Під гарячим промінням щедрого сонця швидко оживали потолочена трава і зарості. Всеплодюща мати-земля могла прогодувати всіх травоїдних звірів. Кругом кишіла дичина, й Унові досить було кинути дротик чи спис, щоб добути на день харчів. За прикладом свого батька Нао він ніколи не вбивав дичини більше, ніж вимагалося на прожиток.

Довгий час гарячка і маячня пораненого товариша псували Унові настрій. Та скоро Зурові рани загоїлись, і пропасниця більше не мучила його. На четвертий день в а покращало, й обидва приятелі відчули себе щасливими. Густа тінь ліан і пальмового листя давала любий холодок. Сидячи біля входу до куреня, уламр і безплічко тішилися довколишнім супокоєм і думали про те, що на цих родючих і чудових землях вони ніколи не зазнають голоду. На річкових плесах пурпурові чаплі шукали водяних горіхів. З протилежного берега в повітря знялося двоє чорногузів. Марабу витинав свій дивацький незграбний танець. Угорі пронеслася зграя жовтоголових журавлів, видно було їхні притиснуті в польоті лапки. Серед лотосів блукали чубаті крячки та ясно-червоні ібіси.

Випірнувши з річкової саги, гігантський пітон випростав на березі своє довге гладеньке тіло завтовшки з людський тулуб. Мандрівники бридливо роздивлялися здоровенного плазуна, невідомого досі уламрам. Пітон повз ліниво, очевидно, ще сонний. Ун і Зур і гадки не мали, що це одоробало може наздогнати вепра.

На всяк випадок воїни сховалися в своєму зеленому курені. Вони не знали, яка сила цього величезного плазуна, чи отруйний його укус, як укус того гаддя, що траплялося по той бік гір, у західних країнах. На цих невідомих землях пітон міг бути дужчим