Читати книгу - "Російські казки"

Пливе годину, пливе другу. Раптом, де не взявся, налетів чорний ворон, причепився до Васька і почав клювати його в голову. Бідолашний кіт не знає, що й робити, як від ворога захиститись. Якщо лапами — ще впадеш у море і на дно підеш; якщо показати ворону зуби — можна каблучку впустити. Біда, що й казати! Довго терпів він, але зрештою несила стало — продовбав йому ворон голову до крові. Розізлився Васько, почав зубами боронитися — і впустив каблучку в синє море. Чорний ворон піднявся вгору й полетів у темні ліси.

А Журко, щойно виплив на берег, одразу про каблучку запитав. Васько стоїть, голову понуривши.

— Пробач, — каже, — винен, брате, перед тобою: я ж каблучку в море впустив!

Накинувся на нього Журко:

— От ти йолоп! Твоє щастя, що я раніше не дізнався, я б тебе, роззяву, в морі втопив! Із чим ми тепер до господаря повернемось? Зараз же лізь у воду: або каблучку дістань, або сам пропадай!

— Яка з того користь, що я пропаду? Ліпше схитруймо: як раніше мишей ловили, так тепер давай на раків полювати; дасть Бог, на наше щастя, вони нам допоможуть каблучку знайти.

Журко погодився; стали вони ходити морським берегом, стали раків ловити і в купу складати. Велику гору наклали! Тим часом виліз із моря величезний рак, захотів погуляти на чистому повітрі. Журко з Васьком мерщій злапали його — і давай термосити в усі боки!

— Не давіть мене, велемогутні богатирі! Я — цар над усіма раками. Що накажете, те і зроблю.

— Ми впустили каблучку в море, знайди її і принеси, як хочеш милості, а як ні — усе твоє царство знищимо!

Цар-рак мерщій скликав своїх підданих і почав про каблучку розпитувати. Зголосився один малий рак:

— Я, — каже, — знаю, де вона. Щойно каблучка впала в синє море, враз підхопила її риба-білужина і проковтнула на моїх очах.

Тут усі раки кинулись по морю розшукувати рибу-білужину, злапали її, бідолашну, і давай щипати клешнями; вже ж вони ганяли-ганяли її — ні на мить спокою не давали. Риба і туди, і сюди, билася-билася і вискочила на берег.

Цар-рак виліз з води й каже котові Ваську і собаці Журку:

— Ось вам, велемогутні богатирі, риба-білужина, термосьте її немилосердно: вона вашу каблучку проковтнула.

Журко накинувся на білужину і почав її з хвоста уплітати. «Ну, — думає, — досхочу тепер наїмся!»

А шельма-кіт знає, де швидше каблучку знайти, узявся за білужаче черево і швидко на каблучку напав. Схопив каблучку в зуби і мерщій накивав п’ятами, а в голові така думка: «Прибіжу я до господаря, віддам йому каблучку і похвалюся, що сам усе влаштував. Буде мене господар і любити й жалувати більше, ніж Журка!»

Тим часом Журко наївся досхочу, дивиться — де ж Васько? І здогадався, що товариш його собі на умі: хоче неправдою перед господарем вислужитись. «Так брешеш же, лукавцю Васько! Ось я тебе наздожену, на дрібні шматочки порву!»

Побіг Журко в погоню; довго чи швидко — наздогнав він кота Васька і погрожує йому бідою неминучою. Васько вгледів у полі берізку, задерся на неї і засів на самій верхівці.

— Гаразд, — каже Журко. — Усе життя не просидиш на дереві, коли-небудь і злізти захочеш, а я вже кроку звідси не відступлю.

Три дні сидів кіт Васько на березі, три дні стеріг його Журко, очей не зводячи; зголодніли обидва й погодились на мирову. Помирились і вирушили разом до свого господаря. Прибігли до стовпа. Васько вскочив у віконце й питає:

— Ти живий, господарю?

— Здрастуй, Васько! Я вже думав, ви не повернетесь. Три дні, як без хліба сиджу.

Кіт подав йому чарівну каблучку. Мартинко дочекався глухої півночі, перекинув каблучку з руки на руку — вмить з’явилися до нього дванадцять молодців:

— Чого бажається, чого треба?

— Поставте, хлопці, мій колишній палац, і міст кришталевий, і собор п’ятибанний і перенесіть сюди мою невірну дружину. Щоб на ранок усе було готово.

Сказано — зроблено. Уранці прокинувся король, вийшов на балкон, подивився в підзорну трубу: де хатина стояла, там високий палац збудований, від того палацу до королівського кришталевий міст тягнеться, обабіч мосту ростуть дерева із золотими і срібними яблуками. Король наказав запрягти карету і поїхав розвідати, чи справді все стало, як раніше, чи йому привиділось. Мартинко зустрічає його біля воріт.

— Так і так, — доповідає, — ось що зі мною королівна зробила!

Король велів її покарати. А Мартинко і тепер живе, хліб жує.

В далекому краї, у якійсь державі жили собі дід і баба, і за весь їхній вік не було в них дітей. Надумались вони, що ось уже літа їхні давні, скоро помирати час, а нащадка Господь їм не дав, і стали вони Богу молитися, щоб дарував їм дитину, аби було кому душу пом’янути. Дав старий обітницю: якщо народить баба дитину, тоді кого першого зустрінуть, того й візьмуть кумом. Через якийсь час заважніла стара і народила сина. Старий зрадів, зібрався й пішов шукати кума; тільки-но ступив за ворота, аж назустріч йому їде бричка, четвериком коней запряжена; а в бричці цар сидить.

Старий не знав царя, гадав, що це боярин, зупинився і ну кланятись.

— Чого тобі, дідуню, треба? — питає цар.

— Та прошу твою милість, не гнівайся лишень: похрести мого новонародженого синочка.

— Чи в тебе немає в селі знайомих?

— Є в мене багато знайомих, багато приятелів, та брати їх у куми не годиться, бо таку обітницю дав: кого першого зустріну, того й проситиму.

— Гаразд, —