Читати книгу - "Російські казки"

Уранці прокинувся цар, вийшов на балкон подивитися в підзорну трубу — немає ні палацу з кришталевим мостом, ні собору на п’ять бань, а тільки стоїть стара хата.

«Що ж це таке? — думає цар. — Куди все поділося?»

І, не зволікаючи, посилає свого ад’ютанта дізнатися на місці: що ж таке сталося? Ад’ютант поскакав верхи і, повернувшись назад, доповідає царю:

— Ваша величносте! Де був розкішний палац, там стоїть колишня стара хата, в тій хаті ваш зять зі своєю матір’ю живе, а прекрасної царівни й духу немає, і невідомо, де вона поділася.

Цар скликав велику раду й наказав судити свого зятя, мовляв, навіщо одурив його чарами і згубив прекрасну царівну. Присудили Мартинка посадити у високий кам’яний стовп і не давати йому ні їсти ні пити — хай помре з голоду. Прийшли мурівщики, поставили стовп і замурували Мартинка наглухо, тільки маленьке віконце для світла лишили. Сидить він, бідолашний, в ув’язненні, не їсть, не п’є день, і другий, і третій та слізьми обливається.

Дізнався про напасть собака Журко, прибіг до хати, а кіт Васько на печі лежить мурчить. Накинувся на нього Журко:

— Ах ти негіднику Васько! Тільки й знаєш на печі лежати і позіхати, а того й не відаєш, що господар наш у кам’яному стовпі ув’язнений. Либонь, забув старе добро, як він сто рублів заплатив і тебе від смерті порятував. Якби не він, давно б тебе, проклятого, черва сточила. Вставай мерщій! Треба допомагати йому скільки духу.

От Васько зістрибнув із печі й разом із Журком побіг розшукувати господаря. Прибіг до стовпа, задерся нагору й заліз у віконце:

— Здрастуй, господарю! Чи живий ти?

— Ледь живий, — відповідає Мартинко. — Зовсім знесилів без їжі, доводиться помирати голодною смертю.

— Зажди, не журися! Ми тебе і нагодуємо, і напоїмо, — сказав Васько, вистрибнув у вікно і спустився на землю. — Ну, брате Журку, а господар же ж від голоду помирає! Як би нам примудритися й допомогти йому?

— Дурень ти, Васько! І цього не придумаєш. Ходімо по місту. Щойно зустрінемо пекаря з лотком, я зразу підкочуся йому під ноги і зіб’ю в нього лоток із голови. А тут уже ти гав не лови! Хапай мерщій калачі та булки й тягни до господаря.

От вийшли вони на широку вулицю, а назустріч їм чоловік із лотком. Журко кинувся йому під ноги, чоловік похитнувся, впустив лоток, розсипав увесь хліб та з переляку кинувся бігти геть — боязко йому, бо собака, певно, скажена. Береженого Бог береже! А кіт Васько хап за булку й потяг до Мартинка; віддав одну — побіг по другу, відав другу — побіг по третю.

Після цього надумали кіт Васько і собака Журко іти до тридесятого царства, до мишачого державства — добути чарівну каблучку. Дорога далека, багато часу мине…

Натягали вони Мартинку сухарів, калачів і всякої всячини на цілий рік і кажуть:

— Дивись же, господарю! Їж-пий та вважай, щоб вистачило тобі запасів до нашого повернення.

Попрощалися й вирушили в путь-дорогу.

Далеко чи близько, довго чи швидко — приходять вони до синього моря. Каже Журко коту Ваську:

— Я хочу перепливти на той бік. А ти як гадаєш?

Відповідає Васько:

— Я плавати не вмію, зразу потону.

— Ну, сідай тоді мені на спину!

Кіт Васько сів собаці на спину, вчепився кігтями за шерсть, щоб не впасти, і попливли вони морем. Перебралися на той бік і прийшли в тридесяте царство, в мишаче державство.

У тому царстві не видно й душі людської, зате стільки мишей, що й не полічити: куди не підеш, так зграями й ходять! Каже Журко коту Ваську:

— Ну, брате, берися до полювання, починай цих мишей давити, а я згрібатиму і в купу складатиму.

Васько до такого полювання звичний; як пішов з мишами поратися по-своєму, що не хапне — то й дух вийде! Журко ледве встигає в купу складати і за тиждень наскладав велику скирту.

Усе царство охопив сум великий. Бачить мишачий цар, що кількість його люду невпинно зменшується, що багато підданих забрала зла смерть, виліз із нори і почав благати Журка й Васька:

— Б’ю чолом вам, велемогутні богатирі! Згляньтеся над моїм народцем, не винищуйте всіх. Ліпше скажіть, чого вам треба? Що можу, все для вас зроблю.

Відповідає йому Журко:

— Стоїть у твоєму царстві палац, у тому палаці живе прекрасна королівна. Вкрала вона в нашого господаря каблучку чарівну. Якщо не добудеш нам ту каблучку, то й сам пропадеш, і царство твоє згине: все спустошимо!

— Заждіть, — каже мишачий цар, — я зберу своїх підданих і спитаю в них.

Мерщій зібрав він мишей і великих, і малих, і почав питати, чи візьметься хтось із них прокрастися в палац до королівни й дістати чарівну каблучку. Зголосилося одне мишеня:

— Я, — каже, — в тому палаці частенько буваю: вдень королівна носить каблучку на мізинці, а на ніч, коли лягає спати, кладе її в рот.

— Ну ж бо, постарайся добути її. Як зробиш це, не поскуплюся, нагороджу тебе по-царськи.

Мишеня дочекалося ночі, прокралося до палацу і залізло тихенько до королівни у спальню. Дивиться — королівна міцно спить. Воно залізло на постіль, встромило королівні в ніс свого хвостика і почало лоскотати по ніздрях. Вона чхнула — каблучка з рота вискочила і впала на килим. Мишеня стрибнуло з ліжка, схопило каблучку в зуби й віднесло до свого царя. Цар мишачий віддав каблучку велемогутнім богатирям — коту Ваську і собаці Журку. Вони на тому цареві подякували і почали між собою радитись, хто краще каблучку збереже. Кіт Васько каже:

— Давай мені, я вже точно не загублю!

— Гаразд, — каже Журко. — Дивися, бережи як зіницю ока.

Кіт узяв каблучку в рот, і вирушили вони назад.

От дійшли до