Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

— Дінго! — закричав Герріс.

— О, цього разу він не втече від мене! — вигукнув Негоро.

Тієї миті, коли пес кинувся на нього, португалець вирвав в Герріса рушницю, скинув її на плече й вистрілив.

Дінго жалібно завив і зник у густому чагарнику, що облямовував річку. Негоро поспіхом спустився до самої води.

Крапельки крові заплямували кілька стебел папірусу, і кривава смуга потяглася вздовж прибережною галькою.

— Нарешті мені вдалося поквитатися із цим клятим псом! — вигукнув задоволено Негоро.

Герріс мовчки спостерігав цю сцену.

— Як видно, Негоро, — сказав він, — пес давно точив на тебе зуби.

— Точив, Геррісе. Та тепер він від мене відчепиться.

— А чому він так ненавидить тебе, приятелю?

— У нас із ним давні рахунки, — ухильно відповів Негоро.

— Давні рахунки? Які ж? — перепитав Герріс.

Негоро не відповів. Герріс вирішив, що португалець приховує від нього якісь минулі пригоди, проте не став про це допитуватися.

За кілька хвилин спільники вже спускалися вниз за течією струмка, прямуючи через ліс до Кванзи.

«Африка!.. Екваторіальна Африка…, а не Америка?» Ці слова, які означали безсумнівну й загрозливу дійсність, увесь час лунали у вухах Діка Сенда.

Перебираючи в пам’яті події останніх тижнів, юнак марно шукав відповіді на запитання: як «Пілігрим» міг опинитися біля цих небезпечних берегів? Як сталося, що він обігнув мис Горн і перейшов з одного океану в інший? Лише тепер Дік міг усвідомити, чому незважаючи на швидкий хід корабля, так довго не з’являлася земля: пройдена «Пілігримом» відстань була вдвічі більшою того переходу, який він мав би здійснити, аби досягти берегів Америки.

— Африка! Африка!.. — повторював Дік.

Епізод за епізодом він відновлював у пам’яті всі обставини загадкового плавання. Дік згадав, як розбився запасний компас, як обірвалася мотузка і зник лаг. І раптом йому на думку спала здогадка: компас було зіпсовано навмисне. «На кораблі, — думав він, — залишився лише один компас. Мені ні з чим було звірити його показники. Якось вночі мене розбудив лемент старого Тома… Я застав на кормі Негоро… Він оступився й упав на нактоуз… Чи не пошкодив він компас при падінні?» Ніби промінь світла спалахнув у голові Діка. Він навпомацки підходив до розгадки таємниці. Дік починав розуміти, наскільки підозрілою була поведінка Негоро. Він відчував, що ніхто інший, лише Негоро долучився до цілої низки нещасних «випадків», які спершу вразили «Пілігрим», а тепер загрожували загибеллю й усім його пасажирам. Але хто він, цей негідник! Він стверджував, що ніколи не був моряком, — чи правда це? Лише досвідчений моряк міг замислити і здійснити мерзенний план, який привів судно до берегів Африки.

Як би то не було, якщо в минулому й залишалися нез’ясованими деякі обставини, то нині все було зрозуміло. Юнак добре знав, що перебуває в Екваторіальній Африці і, ймовірно, у найнебезпечнішій її частині — в Анголі, за сотню миль від морського берега… Для нього стало безсумнівним, що Герріс виявився зрадником. І цілком природною, логічною була думка, що американець і португалець віддавна знайомі один з одним; випадок звів їх на цьому узбережжі, і вони спільно склали змову проти пасажирів «Пілігрима»… Незрозумілим було лише одне: що замислили ці негідники? Можна було припустити, що Негоро вирішив захопити в полон Тома та його товаришів, аби продати їх у рабство в цій країні работоргівлі. Зрозуміло було, що португалець хоче помститися йому, Діку Сенду, за старі «образи», хоча юний капітан поводився з ним як він того заслуговував. Але місіс Уелдон, але Джек? Що задумав вчинити цей негідник із матір’ю та її маленьким сином?

Якби Діку Сенду вдалося підслухати бесіду Герріса з Негоро, він знав би, яка небезпека загрожує місіс Уелдон, п’ятьом неграм та власне і йому.

Становище було жахливим, проте юнак не втратив мужності. Він був капітаном на морі, він залишиться капітаном і на суші. Його обов’язок — врятувати місіс Уелдон, маленького Джека та інших людей, чию долю небо довірило йому. Він лише приступив до виконання свого завдання. І він його виконає.

Упродовж двох чи трьох безсонних годин Дік Сенд міркував, подумки зважуючи й перебираючи все те гарне й погане — на жаль, останнього було більше! — що обіцяло майбутнє. Потім він піднявся на ноги, сповнений спокою та твердої рішучості. Перші промені сонця вже освітили верхівки дерев; усі спали, крім Діка та старого Тома.

Молодий капітан підійшов до негра.

— Томе, — тихо сказав він, — ви чули ревіння лева, ви бачили ланцюги й колодки работоргівців. Виходить, ви знаєте, що ми знаходимося в Африці?

— Так, капітане, знаю.

— Отож, Томе, жодного слова про це ані місіс Уелдон, ані вашим товаришам! Ніхто, крім нас, не повинен нічого знати. Ми не лякатимемо нікого.

— Так… правильно, містере Діку… — відповів Том.

— Томе, — продовжував юнак, — ми маємо подвоїти пильність. Ми у ворожій країні. Страшна країна й страшні вороги!.. Нашим супутникам ми скажемо, що Герріс зрадив нас, — цього достатньо, аби вони були насторожі. Нехай вони думають, що нам загрожує напад тубільців.

— Ви можете, містере Діку, цілком покластися на моїх товаришів! Вони люди хоробрі й віддані вам.

— Знаю. І знаю, що я можу покластися на ваш здоровий глузд і досвідченість, Томе. Адже ви не відмовитеся допомогти мені?

— Завжди й в усьому, капітане.

Дік пояснив Тому свої наміри, і старий схвалив їх. На щастя, зрада Герріса виявилася раніше,