Читати книгу - "Високий Мисливець"

— Не боюсь. Навіщо це вам здалося? Віддячити за мою допомогу? Зрештою ви з ним далеко не заїдете, бо той човен тут добре знають. А тепер ходімо тихенько лісом, щоб нас ніхто не побачив. У фазенді не повинні знати, що ви роззброєні.

Сказавши це, Високий Мисливець остаточно розвіяв сумніви лісорубів. Троє робітників взяли вантаж, сам він підхопив на плече дві військові гвинтівки, і незабаром вони були коло намету мисливця. Караї дав робітникам обіцяні харчі, і вони пішли назад.

Сонце вже почало хилитися до обрію, але лягати спати було ще рано. Тому Караї вирішив усе-таки порибалити, хоч місце, де він спинився, було не дуже зручне для цього. Спустившись до води, Караї закинув міцний шнур з великим гачком, а сам тим часом почав ловити на вудочку, та на неї чіплявся тільки всякий дріб'язок. Добре клювали маленькі багре — вкриті панциром вусаті сомики південноамериканських річок — риба смачна, але малопоживна, бо в ній більше відходів, ніж м'яса, а велика риба не хотіла ловитись. Та ось шнур, прив'язаний одним кінцем до гнучкого деревця, нап'явся. Мисливець узяв його в руку, щоб визначити, чи велика риба піймалась, а тоді заходився помалу підтягувати її до берега, час від часу попускаючи шпур. Коли він збирався вже витягати рибу з води, почулися плескіт долонь і звичне «Да ліценса?». Це знову приплентала стара негритянка.

— Сеньйора Луїза сказали, що вже час вечеряти!

Саме в цю мить мисливець викинув на берег велику піра-канжубу [69] і похвалився здобиччю:

— Скажи сеньйорі, що я щойно спіймав собі вечерю, — отож щиро дякую за запрошення. Візьми онде кокейрових горішків дітям.

Він почистив рибину, посолив, порізав і почав підсмажувати над гарячим жаром насаджені на шпичаки шматки. Під саморобний рожен він підставив розщеплені надвоє стебла бамбука, щоб туди стікав жир з риби, і час від часу поливав ним підсмажені шматки. Відійшовши до крайніх дерев, щоб нарвати широкого листя дикої кани, яке мало правити йому за тарілки, мисливець раптом побачив нову гостю, що поволі підходила до його табору. Цього разу до нього завітала сама господиня. її супроводив хлопчик років чотирьох. Уже почала спадати вечірня сутінь, і жінка здалеку не помітила його. Отож не встигла хазяйка фазенди плеснути в долоні і вимовити звичну фразу, як мисливець озвався сам:

— Це велика честь для мого вогнища, сеньйоро, і я сподіваюсь, що ви не відмовитеся від шматка риби.

— Так, як ви не відмовились від гостинного нашого запрошення! Але я приймаю ваше запрошення, — мовила вона і сіла біля вогню.

— Тут я все-таки не гість, а охоронець, — заперечив мисливець.

— Чому ви відмовляєтесь від нашого частування? Гніваєтесь на нас за ту неприємну пригоду в Порто Бразі? Тоді батько забагато випив і говорив не те, що думав. А ви були тверезі і своїми словами тяжко образили і його, і нас з Карліто. Зрештою своїми віршами ви здобули перемогу, і це мало б задовольнити вас.

— Карліто сказав тоді, що я найбільше образив саме його. Але не пояснив, чим і як. Я мало знав про ту історію і сказав тільки те, що чув. А побачивши, як це болюче зачепило інших, я вже не став допитуватися, що й до чого, і взагалі не хочу нічого знати про те.

— І все-таки я хочу розповісти, як це було насправді. Можливо, у вас складеться про нас інша думка… Я була легковажним дівчам і так закохалась у нього…

Мисливець не перебив сеньйору Луїзу і не запитав, в кого вона закохалась.

— … Але він, такий вродливий, здібний до співу, був усього-на-всього бідним пастухом, табунником, і батько ніколи не погодився б віддати мене за нього. Я підмовила його разом утекти звідси…

— Не розповідайте мені цього, сеньйоро. Не втаємничуйте мене у чуже горе. Його кожен мусить пережити сам.

— Ні, ні, ви повинні це знати! Ми поїхали вдвох на його коні. Він не хотів брати ще одного коня, щоб його не ославили злодієм. І це було помилкою. Кінь пристав. Ген там, біля того гайка, ми ледве переправилися на протилежний берег. Карліто перший наздогнав нас, переміг його і прив'язав до дерева. Я сховалася в кущах, мені забракло мужності кинутись на його захист. І я мусила дивитися на все… Карліто довго сидів перед ним з рушницею в руках, доки над'їхали інші. Батько аж тремтів від люті і забив його — прив'язаного до дерева…

— Авжеж, я чув, що це так скінчилось, проте не можу виправдати цього вчинку навіть тим, що ваш батько був розгніваний. І хоч він, мабуть, вважає, що вчинив справедливо, я інакше дивлюся на такі речі.

Однак Луїза вела далі, ніби не чуючи його слів:

— А я, я на все мусила дивитися з кущів, я все чула. Те дерево стоїть там і досі, тільки всохло і з нього обсипалася кора. Кожен, хто їде повз нього, вирізає на стовбурі свій знак, а я… я ходжу туди молитись і залишаю там дарунки, щоб люди, минаючи це місце, теж молилися за нещасного.

Жінка поклала руку на голівку хлопчика.

— Це єдиний спомин, який лишився у мене про нього… Після того як усе те скоїлося, Карліто сказав, що я сиджу в кущах, і вони витягли мене звідти. Батько в нападі гніву напевне забив би і мене, якби Карліто не заступився. Тому я й змушена була вийти за нього заміж. Та Карліто я не люблю, це він не дав нам утекти тоді. Але бог з ним, усе це вже почало забуватись, а ви знову нагадали про той день.

— Шкодую, що завдав вам болю. Але ж тепер у вас уже все добре. Я бачив, що там, у фазенді, дибає гарненьке білолице дівчатко. Воно, звичайно, теж ваше. Що ж до Карліто, то він, видно, добре дбає про вас, хоч, безперечно, мав обрати