Читати книгу - "Проблеми кримінальної відповідальності: навчальний посібник."

Відповідно до ч. 1 ст. 71 КК України сукупність вироків є там, де засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття призначеного ним покарання, вчиняє новий злочин. Отже, сукупність вироків має місце, коли:

1) суд постановив вирок, яким особу засуджено до певного покарання;

2) призначене цим вироком покарання засуджений ще не відбув повністю;

3) новий злочин вчиняється до повного відбуття призначеного за попередній злочин (злочини) покарання.

Перш ніж визначити порядок призначення такого покарання, слід з’ясувати сутність постановлення вироку. У кримінально-процесуальному праві постановленням вироку фактично визнається діяльність суду зі «створення» його змісту та форми. Це відбувається в нарадчій кімнаті. Отже, буквальне тлумачення цієї процесуальної норми призводить до висновку, що суд повертається до зали судового засідання з нарадчої кімнати із вже постановленим вироком, тому вчинений після цього злочин тягне за собою необхідність призначення покарання за сукупністю вироків. Але чи відповідає це меті, поставленій перед цим кримінально-правовим інститутом у статті 71 КК України?

Як зазначалося вище, у цій статті передбачено більш жорсткі правила призначення остаточного покарання за вчинення множинності злочинів для осіб, які, усвідомлюючи, що засуджені за вчинення попереднього злочину, не зупиняються і знову вчиняють злочин. У випадку, коли вирок судом у нарадчій кімнаті постановлено, але ще не проголошено, суб’єкт, який вчиняє в цей час новий злочин, ще не є засудженим, він не відчуває себе таким. Тому за суспільною небезпечністю його не слід порівнювати з особою, яка, вчиняючи злочин, певна того, що вона є засудженою за попередній злочин. Тож законодавець замість того, щоб у ч. 1 ст. 74 КК України визнати таким, що заслуговує призначення покарання за сукупністю вироків злочин, вчинений після проголошення вироку, він визнав таким злочин, вчинений після постановлення вироку.

Порядок призначення покарання за сукупністю вироків встановлено у ч. 1 ст. 71 КК України, відповідно до якої суд призначає покарання за такими правилами: 1) призначається покарання за знову вчинений злочин; б) до покарання, призначеного за новим вироком, суд повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком; в) остаточна міра покарання за сукупністю вироків визначається в межах максимуму, встановленого в Загальній частині КК України для відповідного виду покарання.

Покарання за знову вчинений злочин призначається на загальних підставах, тобто з урахуванням положень статей 65–69-1 КК України. Причому, якщо в діяннях особи, яка вчинила новий злочин, є ознаки повторності (ст. 32 КК України) або рецидиву (ст. 34 КК України), суд враховує їх як обставини, що обтяжують покарання (п. 1 ч. 1 ст. 67 КК України).

До покарання, призначеного за новим вироком, суд повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком. Отже, та частина покарання, що вже відбута засудженим за попереднім вироком, не враховується, і до остаточного покарання належить покарання, призначене за новим вироком, і покарання, невідбуте за попереднім вироком. Тому відповідно до ч. 4 ст. 71 КК України остаточне покарання за сукупністю вироків, визначене шляхом складання, має бути більшим від покарання, призначеного за новим вироком, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

Визначення остаточного покарання за сукупністю вироків обмежено тим максимумом, який встановлено для відповідного виду покарання в нормах Загальної частини КК України. Наприклад, при складанні покарань у виді позбавлення волі остаточне покарання за загальним правилом не може перевищувати п’ятнадцяти, а за особливо тяжкий злочин – двадцяти п’яти років. Саме так встановлюється максимальна межа й інших видів покарань (наприклад, для обмеження волі – п’ять років (ч. 2 ст. 61 КК України), а для виправних робіт – два роки (ч. 1 ст. 57 КК України). Таким чином, при визначенні остаточного покарання за сукупністю вироків суд може вийти за максимальні межі найбільш суворої санкції статті Особливої частини КК України, оскільки при цьому він керується не санкцією, а тим максимумом, який встановлено для певного виду покарання в Загальній частині КК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 КК України при призначенні хоча б за одним із вироків довічного позбавлення волі загальний строк покарання за сукупністю вироків визначається шляхом поглинання будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі. Це – так зване вимушене поглинання покарання. До поглинання суд змушений удаватися і тоді, коли за новим вироком призначено покарання в межах, які співпадають з максимумом даного виду покарання, встановленого у Загальній частині КК України (п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 pоку). Наприклад, якщо особа до повного відбуття призначених виправних робіт вчиняє новий злочин, за який її засуджують до п’яти років обмеження волі, то суд цим покаранням може лише поглинути невідбуту за попереднім вироком частину виправних робіт, бо згідно з ч. 2 ст. 61 КК України максимальна межа обмеження волі становить п’ять років.

Відповідно до ст. 71 КК України складанню підлягають покарання як одного, так і різних їх видів. Але, якщо за окремими вироками призначено покарання різних видів, то для їх складання суд керується приписами частин 1–3 ст. 72 КК України.

Принцип складання покарань за сукупністю вироків поширюється не лише на основні, а й на додаткові покарання. При цьому слід враховувати:

– якщо додаткові покарання призначено тільки за попереднім або тільки за новим вироком, то вони (чи невідбута їх частина) приєднуються до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків;

– якщо додаткові покарання призначено і за попереднім, і за знов постановленим вироками, то вони передусім поєднуються за сукупністю між собою і лише після цього приєднуються до остаточного основного покарання;

– якщо за окремими вироками призначено додаткові покарання одного виду, то вони складаються між собою в межах максимуму, встановленого для них у Загальній частині КК України (наприклад, для позбавлення