Читати книгу - "Провина"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Газ бухнув йому назустріч, в’їдаючись в очі і в легені, але він не кинувся рятувати свій дім від смерті, він став на порозі і втупився в Зорянину дочку.
— Тобі привіт від Зірки. Я закурю, ніхто нічого не має проти? — усміхнулося дівча.
— Вона почала багато курити. Твій вплив, Володимире Григоровичу, — Олександр надійшов ззаду, підштовхуючи його до столу. — Та ти проходь, не соромся, як-не-як дім твій.
Зорянина дочка сиділа з поки що не запаленою цигаркою в одній руці і поки що не працюючою запальничкою в другій.
Поки що у нього був шанс. Невеличкий. Менший за найменшу мишку.
«Про мишок потім».
— Я теж закурю, гаразд?
Влад неквапом сів на диванчик, поплескав себе по кишенях, витяг свої улюблені, вибив із пачки одну цигарку — останню, треба збігати купити, хоча навіщо мерцю цигарки? Для приколу хіба, — взяв цигарку в зуби, знову поплескав себе по кишенях і… зітхнув.
— Хтось мені дасть припалити?
Треба визнати, що якийсь час вони заворожено стежили за його маніпуляціями: дівчині вже паморочилося в голові, тому вона час від часу стріпувала нею, а хлопцеві нічого, тільки от частенько поглядає на терасу, — прикидає, чи встигне добігти? Наївний.
— Засохни, урод. Зараз ти попрощаєшся з життям, але перед тим відповіси за все зло, яке ти зробив, поняв?
У якому фільмі вона це вискіпала?
«Скільки часу йде газ? А яка різниця?..»
— От тільки візьму сірники…
— Сидіти! Не думай, що встигнеш раніше, ніж я клацну запальничкою.
— О, в тебе ж є запальничка. Позич. Усім засудженим до страти дозволяють викурити останню цигарку. Принаймні у фільмах.
— Ти що мелеш? Думаєш, я жартую? Ну давай, починай лахати, а я подивлюся, — провадило своєї дівча.
А хлопець потихеньку-помаленьку потягнувся до виходу. Перікулюм ін мора.[20] Латини не вчив, а знає.
— Не встигнеш, — зронив Влад.
— Що?
— Не встигнеш подивитися. Не доживеш. Холодильник увімкнений, пробіжить іскра — і все. До запальнички справа не дійде.
Олександр за спиною дівчини витріщився на невинний холодильник і враз опинився біля дверей на терасу.
— Лялю, давай закругляйся.
— Він згвалтував мою маму. Я не випущу його живим.
Влад потер око. Дівча піднесло запальничку до цигарки, яку елегантно тримало двома пальчиками, і хижо усміхнулося. Принаймні думало, що хижо. Насправді — вимучено і посинілими від перенапруження губами.
«Добре, що Олег не приїде, рано ще йому робити свою жінку вдовою. Годилося б передзвонити і перенести зустріч».
— Чи ти хочеш сказати, урод, що я брешу?
— Ні, не брешеш.
— То ти її згвалтував?
— Аякже ж… ти все правильно говориш, але тобі не обов’язково через це вмирати. Залиш мені запальничку й біжи звідси.
— Чекай, я хочу знати, як це було. Я бачила, як у п’ятницю шістнадцятого, близько дев’ятої години вечора ти під’їхав на білому «Опелі» до нашого будинку, що було далі?
— Як що?
— Я тут ставлю запитання! Відповідай.
— Ну, я піднявся до вашої квартири, твоя мама відчинила двері, запросила увійти, а далі… ти сама можеш уявити, що сталося, твої синці виглядали досить правдоподібно.
— Тут ми говоримо про тебе і тільки про тебе! Я хочу почути, як ти це робиш. Я читала мамин щоденник: ти і п’ятнадцять років тому був не зовсім нормальний.
«Запізно ми його спалили, куме. А може, справді, рукописи не горять?»
— Коли я все розповім, ти побіжиш на вулицю, гаразд? Швидко побіжиш, не озираючись.
— Говори, урод.
— Дай згадати… Я вдарив її, точно, вдарив.
— Як? Скільки разів?
— П’ять… чи шість, не пам’ятаю. Як? Звичайно. У багатьох детективах це детально змальовано, я не письменник, я не вмію…
— За що? За що ти її?
— Розумієш, вона мені дуже подобалася, вона гарна жінка і…
— Брешеш!
Вони обоє здригнулися. Олександр, про якого вони й забули, стояв біля дверей на терасу, і очі його, такі невиразні раніше, набули якогось особливого блиску.
— Він бреше!
Влад навіть образився б, якби вмів ображатися.
— Я не брешу, вона мені справді подобалася, вона…
— Брешеш! Хочеш виглядати крутим за чужий рахунок? Не вийде! Ти не зміг би її вдарити, навіть якщо б вона живіт надірвала, сміючись із тебе. Що з того, що вона гарна? Всередині вона така, як моя мама, як усі вони: монстр, упир, який висмоктує з чоловіків кров, а потім викидає їх, як подерту ганчірку!
Зорянина дочка повільно поклала свою зброю на стіл. Але все ще сиділа прямо, не обертаючись. Ну давай, хлопче, давай.
— Котя, ти… ти не кажи такого, бо я… повірю…
— Слухай, Лялю, що було — минуло, твоя мама сама винна, вона була п’яна, сміялася з мене, казала, що моя сестра мізинця її не варта, хвалилася своїми подвигами, читала свій щоденник… вона й про тебе дещо прочитала, Володимире Григоровичу… Вона казала, що ти мав приїхати, а не приїхав, злякався.
— Звідки… звідки ти знаєш мою маму?
— Нізвідки. Я побачив, що Маша кудись іде,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Провина», після закриття браузера.