Читати книгу - "Дівчина, яку ми вбили"

Поліна Кулакова

Дівчина, яку ми вбили 

Передмова

«Всі історії починаються або в дитинстві, або в юності», — саме так стверджує Поліна Кулакова — авторка психологічного трилера «Дівчина, яку ми вбили». І з нею неможливо не погодитися. Чимало творів цього жанру створено на основі концепції: злочин відбувся колись давно, а наслідки його в сьогоденні. Отже, маємо таємницю, яку цікаво розгадати.

Та коли береш до рук книгу з такою назвою, перше, що спадає на думку, — а де ж, зрештою, таємниця? Здавалося б, уже із заголовка зрозуміло, що сталося і хто у тому винен. Проте я, можливо, вас розчарую, хоча, ймовірніше, порадую, бо так видається лише на перший погляд. Щойно поринаєш у читання, розумієш: насправді все зовсім навпаки — сюжет настільки заплутаний, що до кінця не можеш здогадатися не тільки про те, хто вбивця, а й що відбувається, і чи був злочин узагалі, чи все довкола лише моторошна містифікація.

Словом, робимо висновок, що новий роман Поліни Кулакової написаний за всіма класичними законами означеного жанру. Кажу новий, бо «Дівчина, яку ми вбили» — третя книга молодої авторки. Поціновувачі трилерів та детективів точно мали чути це ім'я, адже її твори «Я пам'ятатиму твоє обличчя» та «Корсо» встигли знайти чимало прихильників та схвальних відгуків. І якщо два хороших романи, виданих поспіль, ще можна назвати просто збігом чи везінням (бо навіть блискавка іноді може двічі влучити в одне місце), то третя вдала книга вже цілком підтверджує, що Поліна Кулакова не випадково опинилася на книжковому ринку, а завдяки своєму таланту, наполегливій праці і письменницькому чуттю впевнено займає власне місце в сучасній літературі. І перспективи в неї, можемо передбачити, доволі непогані, бо обраний «трилерний» жанр дуже популярний серед читачів, та в Україні наразі не так уже й багато авторів, які можуть похвалитися направду якісним продуктом у цій царині. А от Поліні, як на мене, це вдається. І щоб не бути голослівною, спробую це довести.

Про найважливіше у психологічному трилері — страшну таємницю — я вже казала. І, як водиться, сталася вона ще в дитинстві головних героїв. З роками, ніби снігова куля, вона дедалі збільшувалася, тож і не дивно, що зрештою мала руйнівний ефект, який і призвів до основних подій роману. Так-так, загибель дівчини (як ми собі подумали, прочитавши назву твору) є не головною проблемою і загадкою книги, а лише зав'язкою, першопричиною всіх наступних подій, таким собі запалом до вибухівки. І ось тут я зупиняюся й далі не розповідатиму, які ж такі жахіття відбуваються в романі, що від них читач, тільки-но розгорнувши першу сторінку, так і не зможе відірватися, доки не перегорне останню.

Вправно тримати увагу читача авторці вдається не лише завдяки інтригуючій історії, а й способу її подачі. Розповідь Поліни хронологічно не рівномірна, проте вивірена. Авторка ніби вигадала машину часу і постійно відправляє нас то в минуле, безпосередньо до тих подій, що стали початком цієї історії, то в теперішнє своїх героїв, коли, власне, відбувається так званий «розбір польотів», упродовж якого ми й маємо дізнатися правду. І от саме цей «хронологічний вінегрет», який, на перший погляд, мав би заплутати читача, навпаки, тримає його в напрузі, не дає можливості зупинитися, перепочити, бо цікавість просто волає від бажання розібратися в цій майстерно побудованій головоломці. Виявляється, не просто так чергуються події минулого й теперішнього, тут також усе логічно продумано: кожен часовий екскурс ми робимо для того, аби пояснити чи розширити своє бачення події, про яку йдеться. Тому й ці стрибки в часі, відступи від основної історії, власне, те, що мало б шкодити сюжету, навпаки, у випадку Поліни Кулакової лише додають роману читабельності. (Помітила, як уже не вперше, розмірковуючи про книгу, вживаю слово «навпаки», що, мабуть, свідчить про неабиякі здібності авторки створювати якісний продукт усупереч усім законам і канонам. А це, погодьтеся, таки ознака власного письменницького стилю!).

Отож, дорогі читачі, коли вже «Дівчина, яку ми вбили» потрапила вам до рук, так просто ви її не відпустите. Перевірено на собі — книга поглинається за вечір. Якщо ж ви читаєте повільно, то у вас попереду безсонна ніч. І, запевняю, вона буде незабутньою.

Тіна Гальянова, письменниця

Пролог

— Ну ж бо, твоя черга стрибати!

Хлопці стояли біля тендітної п'ятнадцятилітньої дівчинки й штовхали її до багаття. Вона тупцяла на місці та озиралася довкола, перелякано кліпаючи світлими зеленими очима.

— Це не страшно! — гукнув хтось із підлітків.

Просторе подвір'я серед панельних стін житлових багатоповерхівок залило гучним хлоп'ячим сміхом. Між двох гральних майданчиків для молодших дітей у траві було розкладене багаття з сухих гілок. Кілька дівчат, з вигляду тринадцяти-п'ятнадцяти років, зацікавлено спостерігали, як п'ятеро хлопців по черзі стрибають через вогонь.

Літо 1999 року було дуже щедрим на спеку. Довгі погожі сонячні дні та короткі приємні ночі. Купання у міських фонтанах, поглинання кілограмами морозива та печена картопля у фользі, приготована на багатті посеред двору. Виснажливі заїзди на велосипедах до ріки Бистриці, що омивала Івано-Франківськ. Розбиті коліна, подряпини на ліктях, викурені перші цигарки. Канікули все ще тривали для безтурботних школярів. Справді, це був кращий час для розваг.

Дівчинка боязко вийшла вперед й тихо промовила, що готова стрибнути. Спочатку хлопці зайшлися нестримним реготом, але згодом змовницьки перезирнулися й відступили вбік, звільнивши їй шлях до багаття. Вона несміливо підійшла ближче й помітно запанікувала. Дівчинка хвилювалася й кидала швидкі погляди то на своїх подруг, то на юнаків. Коли хлопець на ім'я Павло підморгнув їй, вона скривилася, а тоді напустила серйозного вигляду. Паша подобався усім дівчатам з району й школи, але не їй. Вона трималася від нього на безпечній відстані.

Красуня Ліда — завжди усміхнена, ввічлива — уособлення краси у всіх її проявах. Світле русяве волосся, ніби стигле колосся, спадало вільними хвилями спиною, сягаючи талії. Майже прозорі зелені очі і кремова шкіра з медовими веснянками. Коли вона стояла біля багаття, її щоки вкрив рожевий рум'янець, а легка синтетична сукенка небесно-блакитного кольору розвівалась від жару вогню.

— Стрибай, Лідо. Це не страшно… — лагідно сказав Павло. — Якщо стрибнеш — з нас морозиво для тебе і подруг. А ще