Читати книгу - "Подвійні міражі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Попрощайся зі мною, Юрку…
— Як?!
— Проникливо! Розчинися в мені!
— Уже.
Чорний вихор закружляв навколо Влади, підхопив її, і зник. Спустошений, розчавлений утратою, Бобир впав на коліна і закричав.
Йому відповіло лише відлуння.
* * *— Тут нікого немає, Інгольве!
— Нікого, прекрасна Владлено. А ти хочеш глядачів?
— Хочу тільки спокою. Мушу зробити це сама?
— Я зроблю це, дівчино. Якщо ти не проти…
— У подобі водія?
— Ні, у подобі вікінга. Простягни мені правицю і дивись на мене.
Очі. Холодні, як зимове море, і мінливі, як небо на світанку. Чорна чаша для крові, а над нею — її рука. І відчуття, що ти щось забула.
— Мені буде боляче?
— Ні, красуне. Тобі буде холодно. Просто піде сніг.
— А Надійка! — згадалося. — Я хотіла лишити їй листа.
— А ти просто подумай про все те, що маєш їй сказати. Це і вийде лист. Я віддам його Юркові, а він передасть.
Влада кивнула і подумала. Коротко і швидко. Щоб не розгубити рішучості.
Гострим скальпелем — Ліда б його впізнала — він зробив перший надріз. Влада заплющила очі, та все одно побачила сніг. Як і було обіцяно. Крихітні сніжинки. По зап’ястку потекло щось гаряче. Кров. Скоро все закінчиться, подумала вона, і наважилася розтулити повіки.
Сніг все падав і падав. Білі мухи ставали дедалі більшими, кошлатішими, збивалися докупи, обертаючись на цілі сніжні жмути, і… чорніли, заступаючи собою яскраве світло гірського дня, і ці іконописні очі… не очі Інгольва… де вона їх бачила? О, так! Лице тутешнього вчителя, що так і не назвав їй свого імені.
Він не Дзвінка. Та, певно, й не Довбуш. Як же його звуть?
Владі знову стало холодно — ще холодніше, ніж було до того, як… до чого? Що з нею сталося, чому вона так відчайдушно мерзне?.. Влада силилася згадати це, і не могла. Вона напружилася — їй здалося чомусь, що це дуже важливо — і від напруження пекельно заболіла голова. Подих завмирав.
Мабуть, це вже немає значення, втомлено подумала Влада, і біль трохи відступив. А ось холод — ні. Холод пробирав до кісток, перетворюючи їх на ламкий кришталь, і вона відчувала, що летить… летить кудись чи падає? Це також байдуже.
Хтось кличе її.
Приходь до мене. Коли завгодно. Завжди. Повертайся.
Вуста заніміли, але дівчині усе ж вдалося наостанок розсунути їх у посмішці і хрипко, на одному, останньому видиху прошепотіти:
— Нарешті я повернулася. Господи, я вдома.
* * *— Що тепер робитимеш, Мо?
— Кумедно, що ти спитав, Інгольве.
— Що в цьому смішного?
— Та нічого, але… янгол теж цікавився.
— Наш янгол? Коли?
— Доки я чекала на вас. Він приходив.
— І?
— Я теж закінчила… із усім оцим. Годі з мене крові. Годі з мене таких, як Владлена. Чуюся вбивцею немовлят. Я і янголу сказала, що з мене досить.
— А він?
— Відповів, що я вільна. Що я можу йти, як і ти.
— Також хочеш прожити людське життя?
— Ні, Інгольве. Я вже не людина. Янгол обіцяв мені міст до раю.
— Із молитов?
— Із веселки. Вісім спектрів, поміж звичних — темно-сірий. Як побачиш таку, знай — то моя дорога в небеса.
— Буду знати, Мойро.
— І дарунок мені.
— Міст?
— Так.
— Від янгола? Від Бога?
— Від одного ченця. Я була в пеклі, а він іще жив. Він побачив мене уві сні і просив за мене.
— І по вірі його дано йому. А по твоїй — тобі.
— Так. Він казав, Бог є любов. Чув щось про таке?
— Так, чутки доходили.
— Я також молилася.
— Демон, який молиться?
— Я не демон більше, Інгольве. Я лише душа. Утрачена, віднайдена душа.
* * *Роздовбаний, білий з іржею мікроавтобус торохтів гірською дорогою, як відро із гайками. Шестеро пасажирів їхали до Зоряного. За кермом сидів білявий широкоплечий велетень, дивно вбраний і дивовижно вродливий. Поруч із ним — жінка, молода, із сяючим темно-каштановим волоссям та ніжно-голубими очима. Жінка мріяла про те, як обійме свого семирічного синочка Орчика, і ніколи більше, ні за що у світі і нікому не дозволить образити його.
Подружжя куняло на задньому сидінні. Точніше, спала дружина, висока, цибата, худа молодичка, схиливши голову на плече мужа. А чоловік гладив її попелясті коси і думав, як йому пощастило. Може, його Юльця й не красуня, та що важить врода? Перейде з літами, у всіх перейде. Зате Юля любить його, а він — її. Дуже. І в них скоро буде маля.
Старший дядько зі срібно-чорною чуприною і такими ж вусами повнився надіями. Рахував подумки дні до Різдва святого й міркував, що б таке подарувати Квітці та Єленці. У вікно, замість пилу та клаптів осіннього смутку вітер доносив йому пахощі пряного червоного вина із духмяним гірським різнотрав’ям.
Молода жінка теж мізкувала, та
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подвійні міражі», після закриття браузера.